Unknown

Він знов схопився з місця і затрясся. Кров пішла у нього з вуст, криваві плями виступили на бинти та корпію. Пилип, спустивши голову, тихо молився. Червона юшка полковника плямила полотна та шкіри. Вона спливала по шовкових пасах, по вовчих та соболиних хутрах, по парчі та оксамитах. По шаблі-вірменці в піхвах, інкрустованих яшмою; по кинджалові, по полковницькій булаві з бірюзою. По шапці-ковпакові з хутра рисі з підвіскою та діамантом, вартим з половину села. Кров стікала з постелі, скапувала на розорану кінськими копитами, стрясену пострілами з гармат та аркебуз землю України. У Пилипа склалося враження, буцімто стікала вона і зверху, стінками намету, проливалася краплями з даху, обмивала держаки списів, на яких було розтягнуто намет; все було залите багрянцем.

А потім Богун схопився з ліжка, схватив закривавленою рукою шаблю і крикнув страшним голосом:

- Тарасе! Прийди сюди! Тарасе… Та що ж я тобі вчинив…

Він закашлявся і знов впав без сил на ліжко, застиг.

Минула довга хвиля, ніж Пилип прочитав молитву та вийшов з намету, весь у крові отамана. Він погледів на козаків, що згромадилися перед входом; дві сльози стекли по його засмаглому, позначеному шрамами обличчю.

- Шановні панове козаки та вся старшина кальницького полку, з усім товариством війська запорізького… Вся Річ Посполита Українська¹⁰… - слова урвалися. Голос Пилипа зламався, але через мить він подовжив промову: - Іван Богун, полковник кальницький, молодець славний, вождь великий, охоронець та любитель волі війська запорізького… Воїн надзвичайний… віддав Богові душу. Не стало Богуна!

Козаки поспускали голови.

 

 

- Ти що, насправді вірив, буцімто Сонка дівиця?! Хе-хе-хе! Усім молодцям давала; з семенами¹¹ таскалася як кобила повесні, тільки з одним тобою не бажала. А знаєш чому?

- Не знаю.

- Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!

Козаки – паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум'янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.

- Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, - сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака¹² та жмурячи дещо косі очі. – Всі баби на Брацлавщині – то мурви¹³. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!

Вони з'їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів¹⁴ загупали по каменях старої, порослої травою дороги.

- А чи не замало нас для тієї прогулянки? – запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. – Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!

- Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі¹⁵, тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!

- А певне ж! – скрикнув молодший з братів Горілків. – В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.

- Чого ж добру пропадати, - додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.

- На погибель свою лях сюди повернувся, - вишкірив жовті зуби Сисун. – По смерть!

- Завтра в Кальникові сваволити будемо, - розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то – як тихенько шептали по корчмах - якогось жидовського орендаря. – Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.

- Грай, Тарасе! – крикнув Сисун. – Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!

Тарас схопив бандуру та заграв:

 

І тоді козак, бідний неборак,

Коли ті слова почув,

На кінці стола сідав, кошіль малий виймав

І молодій шинкарочці,

Милій корчмарці

Весь стіл червінцями застеляв.

І як старшина козацька – богацька,

Ті червінці в нього помітили,

Бігом стали його частувати,

Меду склянку та

Горілки чарку – наливати…

 

 

- Батечку… помремо ми тут! – заплакала Люба.

- Та що ж ти такого говориш, дитино? – спитав брат Міхал.

- Біси до нас ідуть… - заквилила дівчинка.

Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.

- Тихо, дитино.

Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.

- Ярема йде! – простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.

- Батьку, дістануть нас ляхи!

- Не знайдуть нас тут ні ляхи, ні козаки. Двір цей покинуто вже багато років. Цілий рід тут голота погубила. Ніхто про нас не знає…

- Йдуть вони… Біси мчать на вороних конях, батьку, - пищала Люба.

Діти плакали все голосніше, навіть Микола тер очі лівою рукою.