Unknown

Помикевич. А чи не вважаєте, отче, за відповід­не не перевантажувати своєї пам’яті даремне й на папері передати нащадкам доказ величі вашого християнського серця?

О. Румега. Невже ж ви гадаєте, меценасе, що за який тиждень ота любов уже вистигне?

Помикевич. Будьте спокійні, отче, ми в інтересі сироти і вашому подбаємо, щоби вона не вистигла так швидко.

Пауза.

О. Румега. Призпаюся — я не розумію вашого що- пайменше холодного відношення до мене. Чей же не повинно вас так дуже дивувати, коли майбутній батвко хоче краще пізнати усі моральні й фізичні прикмети своєї майбутньої дитини!.. Невже ж ви не вважаєте, що тут необхідно наладнати з нею ближчий духовий хоч би зв’язок?.. Чому ви мовчите, меценасе?

Помикевич. Вибач-ч-чте, отче, якщо знайдете в мені, як у світській людині, не таку глибоку віру у люд­ські чесноти.

О. Румега. Ви забули, здається, що маєте діло зі служителем Христовим і представником українського на­роду в одній особі, дорогий меценасе!

Помикевич. Вибачте, я поганого ніч-ч-чого на думці не мав. Я ж виразно сказав: людські чесноти, а ви, як відомо,— нелюдська, тобто несвітська, я хотів ска­зати — папівбожа особа...

О. Румега. Тільки раб і служитель Христовий.

Помикевич. Отже, служитель Христовий, так би мовити. Та, як представника народу, я вас хотів спи­тати, чи випадково вам оте представництво з огляду на стан вашого здоров’я, ну, ви розумієте...

О. Румега. Пане меценасе, чи ви маєте який сум­нів щодо моїх заслуг для рідного народу?

Помикевич. Ш-ч-ч-чо ви таке, отче? Невже ж я міг би не бажати добра свойому народові і я... я тільки запитую, чи не шкодить вам часом оте послування? Це ж не тільки становище у високій мірі відповідальне, але й це, гадаю, праця, яка вимагає, так би мовити, залізного здоров’я.

О. Румега. Я не жалів його досі, не жалітиму й надалі. Не мож нам, меценасе, кидати поля бою, коли заплакана ненька протягає до нас, синів своїх, рамена з розпукою. Нам, меценасе, до смерті самої, до краплі крові останньої бути козаками!

П о м и к е в и ч. А не вважаєте ви, що пенька простя­гає руки до козаків молодих, здорових, до таких, що б могли у пригоді стати, послужити, до таких — о! — з апетитом!

О. Румега. Я, дорогий меценасе, дякуючи ласці божій, маю також апетит, дуже навіть великий апетит, і тому вибачайте, меценасе! (Виходить у в їдальню )

Помикевич. Ч-ч-чорт! (Нервово походжає по кім­наті.)

За хвилипу входить Д з у н ь о.

Дзупьо. Не питай, чого в мепе заплакані очі...

Помикевич. До ч-ч-чорта!

Дзупьо.Що ж таке?