Unknown

О. Р у м е г а. Меценасе! Ви... ви... невже ж ви гада­єте, що хвора людина, до того й священик, посол...

Помикевич. Я, отче, мав нас, нашу еліту й воро­гів наших на думці.

О. Р у м е г а. А ви вдруге кажіть краще одразу, ко­го саме маєте на думці.

Помикевич. Невже ж ви, отче, мали б причину бути сьогодні в поганому настрої! Ч-ч-чи так, панно Лесю?

Леся. Отець посол були дуже ласкаві.

О. Р у м е г а. Хоч як не перешкоджують на кожному кроці бути отим — ласкавим.

Помикевич. Подивляю, отче, вашу скромність, яка велить вам ховати перед людським оком ваші чес­ноти християнські, та маю сміливість бути тієї дум­ки, що...

Входить Д з у п ь о.

...щоби багато зробити, треба ще більше не зробити!.. Не правда, пане Дзушо?

Д з у н ь о. Свята правда, пане меценасе, хоч це зов­сім не відноситься до панни Лесі, яка досі майже нічо­го не їла. Гадаю, отче, ви звернули на це увагу?..

О. Р у м е г а. Так, так, Лесю. Як можна було досі так мало з’їсти?

Л е с я. Я не голодна, панове!

Дзуньо. Я теж не голоден, паипо Лесю... (Подає їй руку й разом виходять ув їдальню.)

Помикевич. Смію спитати, отче, за ваше здо­ров’я.

О. Р у м е г а. Ви його, здається, зовсім добре знаєте. А що ви, може, добачуєте зміну на гірше?

Помикевич. Якщо про здоров’я ходить, ні. На­впаки, отче после, я з дива вийти не можу, дивлячись сьогодні на ваші блискучі очі й зарум’янені щоки.

О. Румега. Ви гадаєте?.. А... а зелених плямок ви, теє, вже не помічаєте?

Помикевич(оглядає). Похиліться, отче, деш-ш- ч-чо отак! Малесенькі сліди тільки-йно залишились. От­че, ні! Навіть малесенькі сліди не залишились...

О. Р у м е г а. А ви гаразд придивились?..

Помикевич. Зовсім добре придивився, отче. Ці­лкого сліду, найменшого.

О. Румега. А мені, знаєте, і самому дивно. Прихо­джу до вас сьогодні, ступаю лівою ногою (ступає лівою ногою) — не хлюпотить нічого, ступаю правою ногою (ступає правою ногою)—під шкірою від клуба наче ма­ком посіяв — наче здохла муха велетенська.

Помикевич. А ч-ч-чи ви, отче, не завдали собі питання, чому саме сьогодні здохла ота муха велетен­ська?..

Пауза.

О. Румега. Хе-хе-хе! Ви, меценасе, ласі на слова признання. Я дійсно давно вже не почував себе таким бадьорим. Тільки подумати, що навіть християнсько- батьківська любов може так пас обновити, так, ну, знає­те, душевно й тілесно відродити!..

Помикевич. А ч-ч-чи ви, отче, не завдавали собі питання, що навіть християнсько-батьківська любов знає теж деколи свої обов’язки?..

О. Румега. Я... я дуже добре пам’ятаю про це, ме­ценасе.