Дзуньо цілує її руку.
За що? За що це, пане Дзуню?
Дзуньо. За красу твою, за любов моєї любові...
Леся. За любов...
Дзуньо. За красу твоєї любові.
Леся. Пане Дзуню, я вже звідтіля геть хочу, я вже домів піду!
Дзуньо. Вас вразив чимось хто-небудь?
Леся. Ні, ні, я вже звідтіля геть хочу, бо отут у грудях щастя повно, а я його заховати хочу, щоб було тільки зі мною, щоб не загубилося кудись по кутах, а тут у кутах я бачила павутиння, у блискучих кутах густе страшне павутиння... Я геть піду звідтіля...
Дзуньо. Іди, Лесю, покинь мене тут і спи спокійно — все одно не почуєш хлипу серця мого...
Пауза.
Леся. Я остану. Це ж була тільки примха, звичайна тільки примха. Неправда, пане Дзуню?
Дзуньо. Як я люблю тебе, моє дитятко миле!..
т
Леся. Я остаю, я не розгублю моєї радості, при вас не боятимуся нічого.
Д з у н ь о. Невже ж боязко тобі чогось, Лесю?
Леся. Ні, тільки чогось — отець Румега... Пане Дзу- шо, чого він хоче від мене?
Д з у н ь о. Доброго слова і серця, Лесю.
Леся. І більш пічого?
Дзупьо. Я ж сказав — доброго серця. А хіба це не вистарчить йому, не все це?..
Леся. Пане Дзуню, мені мецепас говорив, начебто отець Румега мав...
Дзуньо. Якнайкращу волю, Лесечко. Я б гаряче бажав, щоби з твого боку її теж не бракувало.
Пауза.
Леся. Якщо так — то нехай же отець Румега стане моїм батьком...
З їдальні чути оплески й «браво».
Дзуньо. Скажи, Лесечко дорога: нашим, пашим батьком!..
Входить отець Румега з пляшкою і двома келішками.
О. Румега. Ну, що ж це, донечко моя, невже ж утекла від мене?
Дзуньо. Панна Леся, отче, хотіла лишень повірити мені тайну одну.
О. Р у м е г а. От цікаво, яку це тайну хотіла вам Ле- сечка повірити...
Дзуньо. Що її шановний сусід від стола очарував її та що дитиною ще мріяла про саме такого батька.
О. Румега. І буде, буде його мати, хай тільки донечка чемною буде... і вип’є зі мною на її здоров’я!
Дзупьо. Така зворушлива напівродинна сцепка не вимагає третього свідка. Вибачте, панство!
О. Румега. Хай собі йде, ну навіщо ж нам його... Ми собі, ми собі самі вип’ємо, Лесю.
Леся. На ваше здоров’я, отче.
О. Р у м е г а. Не отче, Лесечко, а — татусю.
Пауза.
Леся. Татусю...
З їдальні чути грімкий, повний захвату голос: «Хай мені буде вільно у цю мить внести тост на славу рідній інтелігенції, отих найвірніших і найкращих синів народу, що з патріотизмом античних героїв і самопожертвою мучеників святої католицької церкви віддають усе життя своє Україні, а як треба буде, то за неї підуть і діди, і внуки па смерть і па муки!» Оплески, «браво», «хай живе» тощо. Входить меценас По- м и к е в и ч.
Помикевич. Ч-ч-чорт!
О. Р у м е г а. Ви, меценасе...
Помикевич. Я кажу, що ч-ч-чорна доля чекає тих, що стануть нам на дорозі.