Unknown

Кінаш(спирається на лікті). Ти певен цього? Во­на така міцна, така тверда стала?

Юлько. Вопа твегдо сказала: щодня й щогодини вгостаємо сегцем у кхицю.

Пауза.

Кінаш. Якщо завтра при дверях боївка буде, два товариші проведуть тебе крізь неї. Йди самопевпо, роз­давай обережно і швидко. Щоб до п’яти хвилин най­пізніше ні одної летючки в тебе не було. Завтра — твій перший день.

Стукають у двері, входить Полячкова й Снідав-

с ь к и й. Пауза.

Снідавський. Полячок! Мати.

Полячок швидко підходить до матері, стискає її руку Й від­ходить у кут.

Юлько. Нічого в нього не вийде, мамо.

Полячкова.Юльку! Що ти зробив?..

Юлько. Досі ще нічого. Гобота гіегеді мною щолиш.

Полячкова. Юльцю! Один ти в мене, і я сама. Мало було нещастя: що ж це таке?

Юлько. Може згозумієш колись, а поки що — сум­но мені дивитись у твої очі, коли непотхібно плачуть.

Полячкова. Я говорила з паном професором. Він про ніщо ще не згадував директорові, щоб дати тобі змогу повернутись.

Ю л ь к о. Не повегпу! А пгофесога пгосила — тільки сотому собі й мені завдала. Не тхеба було кляпчити в жандагмів!

Снідавський. Жандармів?!

П о л я ч к о в а. До цього дійшло! Боже мій!

Ю л ь к о. Коли б, мамо, могла тепер побути в школі, ти б побачила, як погано сидиться в лавці, коли очі тих цапів залазять не тільки під лавку, а й у душі читати хочуть, чи нема у ній птахи... отакої птахи, що я питав тебе за неї, коли снилася, а ти ніколи не вміла пго неї госповісти. їй скгутили голову, хочуть, щоб не кхала їх­нього сну. Мені було боляче, і я пішов од них. Інакше я не міг згобити, інакше не могло бути...

П о л я ч к о в а. Коли б ти біля мене ввесь час був, бу­ло б інакше. Бог свідком, інакше було б! Один ти мій, і для тебе одного півжиття віддала, віддам і друге «пів», а не відречусь і не спущу з очей, щоб не пропадав ку­дись на шляхах невідомих. Не хочеш учитися — додому зі мною їдь, додому, Юльку, їдь. Проживемо якось наші кляті часи!

Ю л ь к о. У цих часах все одно дома не висидиш! Та не згозуміеш ти. Колись за те тобі согомно буде.

Поличкова(з гнівом). Пане Кінаш! Де ваша мати?

Кінаш. Нічого вона тут не поможе.

Поличкова. Тоді доведеться мені вам одному по­дякувати за горе моє, за сльози.

К і н а ш. Моя мати не плаче наді мною. А втім, не мені дякуйте. Життя вчить, пані Поличкова.

П о л я ч к о в а. А мене ж, мене воно не вчило, по-ва­шому?

Кінаш. Може, й вчило, та не навчило нічого. І то­му ви такі безпомічні, тому тепер плачете так гірко.

Поличкова. Маги я йому, й ніколи про це не за­буду.

С н і д а в с ь к и й. Про це тільки ти забув, Полячок.