Unknown

Ю л ь к о. Я, мамо, люблю тебе, і жалко мені, що завжди такі знищені у тебе чегевики. Більше нічого тобі не скажу, хоч хотів би багато сказати. Все одно не згозуміеш нічого і дагемно сльози будеш пхоливати, хоч це така пхоста спхава...

Снідавський. Така проста, кажеш?

10 л ь к о. Для вас вона пхоста ніколи не стане, і то­му не можете забути пхо мене і тому не можете забути й пхо...

К і н а ш. Юльку, не треба!

Снідавський. І тому одною трагедією бідної жінки більше.

К і н а ш. Тепер, професоре, трагедії вийшли з наших домів па широкі площі. Це треба чути, це треба бачити.

Поличкова. Я бачу тільки мого сина, і не пізнала його, і не знаю, якою мовою промовити до нього. Як тяжко це пережити!

К і н а ш. Багатьом доводиться тепер переживати.

Юлько. Ти заспокойся, мамо. Ми ж будемо ба­читись, і я пхиїздитиму до тебе. Г-гошей більше не шли, у мене дві лекції є. Коли з пенсії лишиться, собі чеге- вики купи. Це, мамо, все... (Пауза.) Довго стоїш,— сідай, мамо.

Поличкова. їду, Юльку мій, бо — ніяк мені тебе не забути... (Йде з плачем до дверей. До Кінаїиа.) А ви, коли б щось — повідомте. Хай уже буду при ньому хоч крізь грати. (Виходить.)

Пауза.

Юлько(бере шапку). ІІебагом повегиу. (Вибігає вслід за матір’ю.)

Снідавський. Пане Кіпаш, ваша школа!..

К і н а ш. Ви тільки це мені сказати хотіли?

Снідавськи й. Ми ж давненько не бачились, па­не Кінаш.

К і її а ш. Зате чути про вас часто доводилось.

Снідавський. Очевидячки, нарікали хлоп’ята? Отак сходились у вас тільки розвести душу жалями- скаргами на тиранів душ молодих?

Кінаш. А ви стояли за вікном і слухали, бо так на­казував обов’язок, професоре?

Снідавський. Ні, пане Кінаш, я не мусив слухати під вікном, хоч, правду сказати, відколи ви вийшли з тюрми, я частенько блукав біля вашої хати, та ні разу не рішився ввійти.

Кінаш. Ви мали право це зробити, професоре, тут ваш учень жив.

Снідавський. Може, тому й не заходив сюди.

Пауза.

К і н а ш. Ми тепер самі, професоре.

Снідавський. Ми ніколи пе є, ніколи не будемо самі, пане Кінаш. Між нами до смерті самої стоятиме вона.

К і н а ш. Ви ще не забули?..

Снідавський. Ні, пане Кінаш, не забув. (Пауза.) Така ж сама знимка і в мене на столі. Це все, що в мене залишилося від неї.

Кінаш. У мене теж нічого не залишилося більше.

Снідавський. Уже чотири роки тому, як зні­малась!

Кінаш. У липні, мабуть, чотири роки буде.

С п і д а в с ь к и й. Це було саме в треті роковини на­шого шлюбу.

Кінаш. У липні в неї перша доповідь у металістів була. Тільки не дуже зрозуміли її, деякі, може, тому, що надто гарна була.