Unknown

Кінаш. Це вона до квіток мала б повернутись, ка­жете? До розквітлих троянд, що п’янять?.. (Сміється.)

Снідавський. Вона любила квіти, пане Кінаш.

К і н а ш. І... і гадаєте, сьогодні теж вони оп’янять її?

Пауза.

С н і д а в с ь к и й. її рятувати треба.

К і п а ш. Дарма.

С н і д а в с ь к п іі. Це останнє ваше слово?

К і н а ш. Про це треба її спитати, а це даремне ро­бити. Вона не вернеться, вона не з тих, що вертаються... Самітні зв’януть ваші квіти, професоре.

Снідавський(встає). Зів’януть безглуздо, як безглуздо зів’яне й вона. І дивні ваші стежки, і осо­ружні мені, і ненависні, може, саме тому, що мій світ переплутали, в иезбагнуті й похмурі країни побігли. Стою перед вами й не розумію нічого і ненавиджу, не вас тільки, усіх вас ненавиджу і душив би власними руками за те, що щодня розкрадаєте мого життя радощі, а в самих вас тільки стежки в чужу і холодну далечінь.

К і н а ш. Наші стежки збігаються в дорогу, і якщо станете колись на ній хоч би тільки плакучою березою, як червака розчавимо, навіть... Анни пантофлею розча­вимо...

Снідавський. Ми ще повоюємо. А вона... повер­неться, говорить моє серце, повернеться. Тоді хай тільки погляне на мене, увесь світ мій, усе життя моє в очах її буде. Тепер прощайте, пане Кінаш, я певен — уже востаннє.

Кінаш. Так. Мабуть, востаннє.

Снідавський. А поки що будете самі з сумлін­ням, що на ньому чиста, несплямлена Анна...

Кінаш закашлюється. Входить Ю л ь к о, Снідавський вихо­дить. Пауза.

Кінаш. Попрощався?

Ю л ь к о. У сльозах поїхала. Неначеб хтозна-коли мала побачити мене.

Кінаш. Післязавтра увечері скажеш товаришці Аііні, щоб коло нашого міста якийсь час не кружляла. Не забули про неї, тому й небезпечно буде. Її стежку вже нюхають щури.

Завіса

VII. НА ВАРТІ

У кабінеті коменданта поліції. Вахмістр Курка стріпує

хустинкою пилюку з стола коменданта. Щось помітив, дзво­нить. Вбігає поліцай.

Вахмістр. Пане Валконь!

Поліцай. Слухаю пана вахмістра!

Вахмістр. Чим, па вашу думку, має пап комен­дант писати? Може, це я замість вас маю чорнило нали­вати?

Поліцай. Вибачте, пане вахмістре! Забув я.

Вахмістр. А пенсію па першого ніколи не забу­ваєте взяти? За віщо державний хліб їсте?! За віщо, пи­таю вас?!

Поліцай. Я в цю ж мить, пане вах...

Вахмістр. Мовчіть! Струнко! Це не першина вже у вас! Ви не знаєте, які ваші обов’язки?

Поліцай. Завжди і всюди стояти на сторожі цілості держави і публічного безпеченства, пане вахмістре.