Unknown

Перш усього ми рішуче не погодимось на це, що най­кращим ліком на самозапертя є взяти за перо, бо хто так довго живе, як автор вищезгаданої статті (відомий на львівському брукові М. Галущинський) *, той мусив добути досвід, що найкраще в такому випадкові є взяти за дармоль або oleumricini¹ і не виступати з порадою, вказівками чи осторогою до власного громадянства. Це зав­важення не є ні перебільшенням, ні перечуленням. Бо хто переживав і пережив такі великі часи, які почалися 1914 роком, цей мусив добути досвід, що немає біль­шої каналії, як міщух, як рідний міщух в шкаралущі «національної рації». В ім’я цієї рації робиться таке, за що в середньовіччі обтинали руки, а тепер (поки що) що­найбільше можна дістати в «папу ²» (дивись: «Мудрий» *). Божеська рація! У середньовіччі каналія ходила без ву­ха або запускала довгі вуса, припоясувала шаблюку, пус­кала довкола себе дим легенди й ставала диктатором. Тепер каналія ходить, правда, здебільша без вусів, та зате з портфелем і, якщо не робить національної політи­ки, то напевне «робить» десь у національній же редакції.

1 Касторку (лат.).— Ред.

2 Отримати ляпаса.— Ред.

У «цивілізованих націй» або навіть у наших сусудів має така перлина чудово скроєну ліврею, називається І. Ваш­кевич чи К. Денбандровський або має графський титул (грабіна Єхана Вєльцепольська); в західних українців вона не те^ що графського титулу не має, навіть ліврея в неї неможлива, сороката така і шита зовсім по-партаць- ки. Та яка б не була, а все ж таки ліврея.

Чільним органом ліврей з портфелями є «Діло», ро­зуміється. Воно єдине-одиноке перше «займає становище», і за ним що лиш за тиждень займають його «Новий час», «Неділя» і «Громадський голос» *. Зміняються в «Ділі» портфелі, не зміняються ніколи лівреї. Колись був спе­цом від Радянської України «Мудрий», тепер ним став ще менше мудрий М. Данько (як зачуваємо — псевдонім відомого йолопа*). Колись насилував читачів Тиберій Горобець, тепер з неменшим успіхом робить це Галактіон Чіпка. Одним словом, «Діло» було, є і буде собою так довго, аж... Та залишім майбутнє, а перейдім до минуло­го, до тих великих часів, до яких М. Галущинський при­кладає вістря свого холодного знаряддя, до 1944 року. В «Ділі» з 29 липня 1914 читаємо: