Unknown

Знаючи патріотичне жіноцтво, ми віримо в таку від­даність справі, хоч маємо деякий сумнів щодо фізичної можливості «обдарувати» цілий військовий поїзд і то в кільканадцять хвилин. Віримо теж, що військо після того піднесло велике «урра» та дякувало своїм добродійкам, так як ми на цьому місці дякуємо «Ділові» За те, що да­ло нам змогу дізнатися, чиї це байстрюки товкли торік у радянському консулаті вікна. Тепер зрозумілим стає, чому саме Ходорів виплекав найбільше бойових фашинят. Отож пані і панночки й інших міст — ось вам і «гідний примір до наслідування».

Є, однак, цриміри, яких не треба наслідувати. Про них згадує у своїй історичній статті М. Галущинський.

«...В одній клясі української державної гімназії за­бракло на стіні портрета президента республіки, а най­дено його на вулиці... Скажемо одверто, і не скриваючи свого обурення, що виновники, але направду дійсні, в обох випадках, без огляду на те, хто вони — українці чи інші,— а навіть і ті, що дораджували чи приглядалися Цьому, повинні бути належно покарані».

На нашу думку, президент повинен висіти на своему місці, а через вікно викидати його на вулицю щонай­менше нерозумно. Та М. Галущинський іде далі і, не скриваючи свого обурення, домагається для виновників цього несамовитого злочину належної кари.

Якщо в кого-небудь викличе подив таке почуття за­конності в голови «Просвіти», то пригадаємо йому, що це почуття має свою традицію. В «Ділі» з 13 серпня 1914 читаємо:

«Вчора около 12-ї години в полуднє привезено до Львова 29 москвофільських селян і дві женщини, зрад­ників з Сокаля. Всіх засуджено на кару смерті. Для відстрашаючого прикладу будуть вони відвезені сьогод­ні до села Скоморохів, звідки походять, і там зістануть повішені».

Чи те саме зробить М. Галущинський і співробітники «Діла» з виновниками вищезгаданого злочину, не знаємо, та маємо підстави припускати, що ставати на дорозі цим панам інколи дійсно небезпечно. Читайте «Діло» з 26 серпня 1914:

«Присуд смерті на зрадників. Вчора перед полуднем виконано в гарнізоновій в’язниці екзекуцію на дальших трьох мужиках (!), засуджених на смерть через пові­шення за зраду в Сокальщині. Екзекуції довершив жовнір».

Хоч не маємо змоги ствердити, чи той жовнір не був випадково якимсь змобілізованим членом депутації до намісництва чи редактором «Діла», зате можемо з пов­ним признанням віднестися до послідовності і ідеологіч­ної витрималості вищезгаданих громадян. Як зараз поба­чимо, М. Галущинський іде тільки слідами своїх учите­лів великих.

«Діло» з 20 серпня 1914: