В лабіринтах абверу

Треба кінчати, інакше нас затримають фашисти і провокатор завтра матиме змогу повести карателів до партизанів», — блискавкою промайнуло рішення. Рукояткою «парабелума» Павло щосили вдарив «Шаміля» в голову і став піднімати важке тіло Ягора, щоб викинути його в море. Саме цієї миті довгим, сліпучим кинджалом ударив в очі промінь катерного прожектора. Асїров залишив труп у човні.

— Хенде хох! — закричали в рупор. Моряк виконав наказ.

— Що там у вас сталося? — допитував його через кілька хвилин на борту сторожовика знайомий офіцер з морської контррозвідки.

— Нічого особливого, спеціально виїхав у море ліквідувати одного свого агента.

— Хіба цього не можна було зробити на березі? — засумнівався офіцер.

— Тут вірніше, до того ж ховати не треба, — пояснив Павло і попросив негайно висадити його на берег, бо має терміново доповісти командирові корпусу.

— Ні, просьби вашої виконати не можу, — відмовив фашист. Мої люди доставлять вас у штаб корпусу, а там уже розбирайтеся зі своїм начальством.

Троє німецьких моряків з автоматами проконвоювали затриманого в школу. Терміново викликали Долла.

— Конвой, за двері! — наказав зондерфюрер. — Але будьте напоготові.

Старий абверівець зовнішньо був спокійним. Сів за стіл, закурив, поклав у шухляду стола зведений пістолет і аж тоді запитав:

— За що ти вбив «Шаміля»?

— Він напросився зі мною рибалити. А в морі став умовляти, щоб утікав з ним на схід. Війна, мовляв, німцями програна — треба якось рятувати свою шкуру.

— Нехай так, але ж був інший вихід: сказати, що поміркуєш, а на березі арештувати його.

— Говорив, але він і слухати не хотів. Поставив ультиматум: або рулюємо на схід, або… Довелося діяти рішуче.

— Партизанські паролі він передав тобі?

— Ні, про це і мови не було…

— Виходить, операцію зірвано?

— Можна вважати і так. Але я переконаний, що цей зрадник, коли б я не вбив його, повів би завтра підрозділ Конокова на смерть…

— Так, виходить, ти не лише покарав зрадника, а й врятував Конокова. Отже, тебе треба представляти до ордена?

Долл так глибоко замислився, що, тримаючи в губах сигарету, жодного разу не затягнувся.

Астров, добре знаючи Долла, вгадував хід його думок: «…Надто завинив «Шаміль» перед червоними, щоб розраховувати на помилування… І надто ненавидів їх, щоб розкаятися. Та припустимо, що за якусь велику послугу йому обіцяно амністію. За яку? Він зобов'язався привести з собою начальника розвідки корпусу… Привести не силою, а перевербувати… Неможливо! Надто примітивним, незважаючи на всю свою хитрість, був «Шаміль», щоб радянські розвідники могли повірити, ніби він виконає таке завдання. Виходить, в Астрова були інші мотиви для вбивства Ягора. Для знищення саме напередодні важливої операції. Які? Очевидно, послугу червоним вирішив зробити не «Шаміль», а сам начальник моєї розвідки. Для чого: щоб після цього перейти до них, маючи певні заслуги. А може сталося найгірше: Астров — здавна радянський розвідник? Який скандал: найбільш довірена людина командира корпусу — агент ворожої розвідки! Тоді пригадають все: і надто довге невезіння в боротьбі з підпіллям і партизанами, і наклепи на Гюнтера… Та й не один він, мабуть, працює на червоних. Хто ще? Його рекомендував мені Клинченко. Господи! Невже спеціально? Ні, такого не може бути! Микола просто помилився, як і я. Так чи інакше, не можна допускати до слідства. Скажу, що вбив його при спробі втекти. Хто, зрештою, стане цікавитись цим росіянином, підібраним в таборі під Шлаковою горою…»

Поки Долл роздумував, Павло вирішив: «Все одно зараз стрілятиме в мене. Чому б і справді не спробувати втекти? Хай один шанс із ста! Зате вже ні допитів, ні тортур. І для Клинченка так буде краще…»

Павло кинувся до вікна і сильним ударом ноги висадив раму. Ззаду пролунав постріл. До кімнати вбігли конвоїри. Зондерфюрер, тепер уже насправді спокійний, кинув їм:

— Намагався втекти, та я б'ю без промаху. Винесіть його звідси!..

НА БЕРЕЗІ ЛАГУНИ ФРІШГАФ

Ад'ютант приніс ранкову пошту. Зверху, як і завжди, він поклав лист з берлінським штампом на вузенькому блакитному конверті.

Як тільки постать ад'ютанта зникла за дверима, капітан фон Шеллер нетерпляче розпечатав послання. Ось уже багато місяців чекає він цих листів з надією і водночас з тривогою, хоч приходять вони досить часто. З того самого дня, коли на Берлін стали падати бомби, фон Шеллер попросив дружину писати принаймні тричі на тиждень. Герта зважила на цю просьбу. Вона заспокоювала чоловіка, згадуючи мало не в кожному листі, що з їх особняку обладнано надійне залізобетонне сховище, крім того в саду викопано глибокі щілини. Та Герхард добре поінформований із службових джерел про характер та інтенсивність ворожих нальотів на столицю, не міг подолати в собі передчуття нещастя.

І ось воно прийшло. Він дізнався про це, точніше здогадався, як тільки глянув на рядки знайомих літер, розмитих сльозами.