В лабіринтах абверу

Додав: крупномасштабні карти з позначками складів зброї, провіанту та фуражу, списки агентури, законсервованої в Елісті, Яшкулі, Астрахані, а також список людей, яких треба підготувати в спеціальній розвідшколі для ведення партизанської війни. Серед інструкторів згадаз, зокрема, Клинченка, Войцехівського, а серед найбільш здібних і впливових агентів Сангаджі Амбушева. Зондерфюрер довіряв йому, хоча останній був завербований Астровим.

Довір'я грунтувалося на різних підставах. Долл пригадав, що допитував цього Сангаджі особисто, що він — із сім'ї зойсангів (це підтвердив тоді і покійний тепер «Товстун»). Та головним доказом на користь сина поважаного Гаря Амбушева стала розмова, яку зондерфюрер провів з Клинченком незабаром після смерті Астрова.

Говорили вони тоді довго, без свідків, дооре перевіривши, чи не приховали десь підручні майора Альбрехта скритий мікрофон.

Вислухавши інформацію Долла про обставини загибелі моряка, Клинченко розлютився:

— Ти мій друг і вчитель, Отто, але я більше не хочу працювати з тобою жодного дня. Це я кажу тобі щиро, й одверто: боюся, щоб у приступі гніву ти не зробив щось подібне зі мною. Якого хлопця згубив, якого розвідника! І лише тому, що тобі привиділося!

— Привиділося? А вбивство «Шаміля»? Та ще перед самою операцією!

— В нього ж іншого виходу не було. Провів би ти, принаймні, слідство. Не вбив же ти Гюнтера, хоч був переконаний, що він послав «Товстуна» на смерть.

— Чому ж Астров тікав, коли за ним вини не було?

– І я б утік, щоб пізніше, коли мине твоя лють, поговорити спокійно. В тебе ж, Отто, жодного доказу його вини немає!

— В нашій справі краще помилитися, ніж припустити зраду. Є про що говорити: одним агентом більше, одним менше. Що він тобі дорожчий за мене? Чи може Альбрехт встиг уже й тебе на свій бік перетягти?

— З тобою просто неможливо стало розмовляти, Отто! Невже наші невдачі на фронті так вплинули на тебе, що ти розум втрачаєш!

Так вони того разу ні до чого й не договорилися. І аналізуючи після від'їзду Клинченка ще раз пригоду з Астровим, зондерфюрер прийшов до висновку, що погарячкував.

У військовий успіх свого плану, викладеного в доповідній записці адміралові, Долл, звичайно, не вірив. Знав: інші теж не повірять. Хіба міг десант зробити те, чого не вдалося зробити цілій групі армій фельдмаршала Манштейна? Ні. На успіх десанту покладатиме надії лише повний неук. Однак зондерфюрер був переконаний, що Канаріс при черговій доповіді Гітлерові обов'язково згадає його пропозицію і фюрер підтримає її. Хоча б для того, аби показати, що невдачі вермахту вважає тимчасовими. Звичайно, обійдеться ця авантюра не дешево. Солдатів поглине не одну тисячу. Плювати! Йому, Доллу, ця ініціатива дасть додаткові «поплавки», за допомогою яких він зможе довгий час протриматися на поверхні. А там видно буде: покращає становище на фронтах — переможців не судять. Станеться повна катастрофа — кожний рятуватиме власну шкуру. В цій метушні буде не до нього.

Одержавши дозвіл, зондерфюрер з усіма матеріалами вилетів для особистої доповіді Канарісу. Зустріч з шефом перевершила всі його сподівання. «Маленький адмірал» довго говорив про те, як приємно йому мати підлеглих, що так турбуються про інтереси рейху. Така самовідданість буде відповідно оцінена. І не тільки в абвері. Немає сумніву, що план схвалить і верховне командування.

Долл за традицією, як це робили всі, хто добре знав слабості Канарка, приголубив улюбленого песика господаря кабінету, за що тут же дістав нагороду: схвальну усмішку і пляшку доброго італійського «Кіянті».

Начальник головного управління абверу дотримав слова. Зондерфюрер незабаром дістав шифровку з чотирьох слів: «План схвалено. Дякую. Канаріс».

«Дякуєш, ще б пак! Через мене і на тебе пролилася милість фюрера», — подумав Долл, читаючи шифровку. Однак, справжня причина вдячності адмірала була в тому, що знайшлася робота для фон Шеллера. Канаріс твердо пообіцяв Гіммлеру дати капітанові одне з тих завдань, з яких не повертаються. Та дуже поспішати з цим — теж не варто було. Зрештою аристократ і випробуваний солдат фон Шеллер був йому ближчий за Гіммлера, з яким він таємно ворогував. Тому адмірал вирішив: хай капітан лишається поки що начальником розвідшколи, підготує людей, а потім полетить з ними разом.

Клинченко і Войцехівський домовилися зустріти новий, 1944-й, рік разом. І привід для цього був досить поважний: підняти келихи за успіхи Червоної Армії.

Іх ранішню розмову на цю тему перебило гарчання телефонного апарата. Дзвонив з Нового Бугу Долл. Запрошував Клинченка на новорічну чарчину.

— Заодне й попрощаємося, — сказав він, натякаючи, що вже знає про нове призначення Миколи та його скорий від'їзд.

Радянський розвідник, роздумуючи, відтягував відповідь. Перспектива сидіти за святковим столом з убивцею Астрова — пригнічувала. Крім усього вони з Войцехівський мали обговорити, як слід побудувати свою розвідувальну роботу на новому місці, як підтримувати зв'язок з Центром.