В лабіринтах абверу

Але відмовлятися від запрошення зондерфюрера було недоцільно. До Кенігсберга мають летіти десять унтер-офіцерів, дібраних особисто командиром «корпусу». Хто вони? Що там готується?

— Чесно кажучи, — кинув після паузи Микола, — їхати аж за вісімдесят кілометрів — ризиковано. На дорогах ожеледь, а покришки на моїй машині давно «облисіли». Та відмовитися від такої чудової компанії…

— Давай зробимо так, — запропонував Долл: — сідай у поїзд. З Кривого Рога до нас три години їзди. В теплому вагоні це просто приємна прогулянка!

— До партизанів? — пожартував Клинченко.

— Пипоть тобі на язик. Залізницю охороняють мої вершники. А втім, на тебе чекають великі діла і поберегтися треба. Пришлю бронетранспортер.

Микола поїхав і не пошкодував. Зондерфюрер, п'яний не стільки від горілки, скільки від того, що, як здавалося йому, на небі абверу знову яскраво запалала. зірка його слави, докладно розповів Клинченкові про схвалення його пропозиції, про те, як люб'язно прийняв його адмірал і як швидко відгукнувся на ідею десанту сам Гітлер.

— Ну, — сказав господар, прощаючись вранці з гостем, — до скорого побачення в Елісті. Пам'ятаєш, я коїлись пропонував тобі стати власником газети, — готуйся. Моє слово — тверде. А поки що прошу тебе взяти най-діяльнішу участь у підготовці моїх людей. Приглядайся там до фон Шеллера. Між нами кажучи, в мене є деякі підстави думати, що від не позбавлений поразницьких настроїв. Це, звичайно, між нами. Поглядай! В разі чого- пиши.

…Ясним морозяним січневим ранком літак, серед пасажирів якого були Клинченко, Войцехівський і десять доллових вихованців, піднявся з криворізького аеродрому і взяв курс на північний захід. Увечері він приземлився під Кенігсбергом. Тут пасажирів пересадили в автобус і привезли до якогось пустельного куточка морського узбережжя.

Лише вранці Микола зорієнтувався. Великий двоповерховий особняк під черепицею, в якому вони оселилися, стояв на березі затоки. Через неї, кінця-краю не видно, тяглася піщана коса. А кілометрів за вісім на схід сірими скелями здіймалися шпилі похмурих, готичної архітектури будинків.

Пригадуючи карту району Кенігсберга, яку уважно вивчав перед самим приїздом сюди, Клинченко визначив: їх особняк стоїть на самому березі відомої балтійської лагуни Фрішгаф. Згодом він дізнався: умовне найменування школи — Табір Нойхов. Раніше тут був один з центрів підготовки радистів для абверу.

Нікого з попереднього складу школи новачки не застали. Лишився тільки колишній начальник — капітан фон. Щеллер. Зате протягом декади набралося близько сотні новоприбулих з Кривого Рога. Псевдоніми їм давали в розвідвідділі «корпусу». Та, не маючи ще достатнього конспіративного досвіду, вони продовжували часто називати один одного справжніми іменами. Завдяки цьому Клинченко склав докладний список прізвищ зрадників.

Войцехівському виділили для навчання групу майбутніх радистів. Кількох з них він мав підготувати для роботи на так званій проміжній радіостанції. Ця потужна рація призначалася для підтримування зв'язку розвідувальної групи десанту з головним управлінням абверу в Німеччині, з одного боку, і з агентурою в тилу радянських військ — з другого.

Через цю станцію Клинченко і Войцехівський сподівалися відновити зв'язок з своїм Центром. Готувалися до цього старанно. Функ-абвер [*Відділ перехоплень німецької військової розвідки] пильнував на суші й на морі. Він намагався ловити шифровані, кодовані, навіть передані відкритим текстом радіограми, з яких джерел і на які адреси вони б не йшли, щоб потім пропустити весь цей «улов» через решета дешифрувальників: може, лишиться якась пожива для розвідки.

Щупальця функ-абверу могли бути десь зовсім близько. Існували, правда, деякі, хоча й не цілком надійні, способи обминути їх: вихід на зв'язок у години найбільшого «заселення» ефіру, підробка під чийсь добре знайомий функабверівцям «почерк» і ряд інших. Для застосування всіх цих прийомів треба було добре вивчити обстановку в ефірі.

Цим і зайнявся Войцехівський під приводом наладки радіоапаратури.

Пошуки «незамінованих проходів» в ефірі не вирішували, звичайно, всієї проблеми зв'язку. Треба було знайти ще й можливість користуватися станцією. Без неї радянські розвідники почували себе в ролі людей, які заволоділи скарбом, а користі від цього жодної. Та везіння з невезінням часто йдуть поруч. Через тісноту в особняку, не розрахованому на проживання в ньому такого великого числа людей, фон Шеллер розтикав їх куди можна: аби був дах над головою. Войцехівському наказано було оселитися в радіокласі. Офіцерів розмістили у флігелі. На ніч у приміщенні школи лишався тільки один з них — черговий по штабу. Раз на тиждень, коли цей обов'язок припадав на долю Клинченка, Войцехівський, замкнувшись у класі, виходив у ефір.

Вони вже поінформували Центр про свої нові координати, підготовку десанту, передали список особового складу школи.