В обіймах Казанови

Вона подивилася на обличчя Лебеля; те, як він дивився на її груди, сповнило її огидою та страхом. Уже якийсь час у глибині серця вона відчайдушно допускала можливість віддатися йому, але все відкладала жертву, сподіваючись, що станеться диво і вона зможе зберегти самоповагу.

– Я вимагаю погашення позик, які пані брала, — оголосив той, акцентуючи слова, наче різьбив кожне з них в камені.

Ельжбета подивилася на фінансиста в спосіб, який, зазвичай, спрацьовував з чоловіками. У цьому погляді було підпорядкування та невизначена обіцянка.

– Мій секретар поїхав до Дрездена, щоб від мого імені завершити формальності щодо спадщини мого чоловіка. Коли він повернеться, я віддам борг з відсотками.

Лебель владно скривив губи.

– Пані годує мене цими обіцянками вже цілий рік, — нахилився він до неї з фальшиво стурбованим виразом обличчя. Він простягнув руку й поклав руку на стіл ближче до неї так, що вони майже торкалися. Ельжбета здригнулася від думки, що він може доторкнутися до неї.

– Цього разу все вже домовлено, — урочисто запевнила вона. – Очікую кілька сотень талерів. Якщо пан бажає, я привезу йому листа від князя Радзивілла.

У неї був привід відвести руку, але Лебель несподівано схопив її за неї. Його шкіра була вологою і холодною.

Ельжбету охопила огида, її все тіло тремтіло. Проте зовні вона мило посміхалася.

– Звичайно, я міг би зупинити стягнення боргу і навіть відмовитися від частини відсотків, якби у нас було щось більше спільного.

Старостина придушила своє обурення, зібрала всі сили й удала вагання.

– Дуже мило з вашого боку. Проте сума, яку я отримаю від чоловіка, покриє ваші векселі, — вона намагалася бути твердою, але ввічливою.

Її мучитель владно посміхнувся.

– Можливо, так і було б рік тому, але ж відтоді відсоткові ставки значно зросли. Згаданих вище кількох сотень талерів не вистачить, щоб покрити всі зобов'язання. Тим більше, що я скупив векселі в інших ваших кредиторів.

Очі Лебеля набули зловісного вигляду.

– Якщо я захочу, я заберу не тільки меблі, але й будинок, Ельжбета, - погрожував він абсолютно впевнено. Він підвівся зі стільця і ​​подивився на жінку згори. – Очікую, що ти станеш моєю коханкою… - він зупинився… - Пані повинна дати мені відповідь зараз.

Ельжбета випросталася. В очах чоловіка було щось таке, що натякало на те, що погрози були не пустим звуком. Їй потрібно було виграти час.

– Згодна, але зараз це неможливо, — відповіла вона і сором’язливо опустила очі, відчуваючи, як його погляд пронизує її. – Мене вже кілька днів мучать щомісячні недуги.

Вона сподівалася, що Лебель, як і більшість чоловіків, яких вона знала, ставився до менструації як до чогось нечистого. Вона не розчарувалася.

– Як багато часу це займе?

– Кілька днів.

Він усе ще розглядав її пильним поглядом. Потім підняв пальцями її підборіддя. Опору вона не чинила.

– Це я візьму як завдаток, — сказав він і притиснувся до її губ.

Старостина хотіла його вкусити, штовхнути й закричати, але лише здригнулася, коли він вштовхнув їй слизький язик між зубами.

Жорстка рука почала хапати її груди, а інша ковзнула по стегнах до сідниць. Ельжбета навіть не наважувалася поворухнутися. Її пульс майже зупинився, вона просто хотіла, щоб чоловік зупинився.

Той відчув це. Розчарований і сердитий, Лебель відійшов від неї.

– Вірю, що наступного разу ти будеш дружнішою, — роздратовано сказав він, поправляючи плащ. Зараз я їду до Кракова, але коли повернуся, більше не прийму будь-яких виправдовувань. Ти будеш моєю на тих умовах, які я поставлю.

Чоловік вклонився й рушив до дверей. Ельжбета чула, як він вийшов з дому.

Старостина підбігла до вікна і впустила свіжого повітря. Усе ж вона відчувала неприємний присмак у роті й витерла губи, але жахливе відчуття залишилося в її горлі, куди занурився його язик.

Жінка відчула, що їй потрібно випити. Вона підійшла до невеличкого бару й відкрила пляшку з бренді. Її рука так тремтіла, що коли вона налила спиртного, шийка пляшки застукала об склянку. Вона випила напій залпом — тепло бренді її заспокоїло. Вона думала, чи налити собі другу порцію, коли з’явився Антоній. Обличчя вірного дворецького було сповнене занепокоєння.

Він підійшов до широко розчиненого вікна.

– Він жахлива людина, але це не причина, щоб пані старостина захворіла на запалення легенів, — сказав він і зачинив віконниці.

Жінка кивнула й відставила порожню склянку.

– Ти правий, — глибоко вдихнула вона. – Думаю, прийму гарячу ванну, накажи на кухні, щоб нагріти воду.

– Я вже це зробив. Марія якраз наповнює ванну.

Ельжбета кинула Антонію вдячний погляд і торкнулася позолоченого еполета на його плечі.

Раніше така розмова не могла відбутися через відстань між ними. Але сьогодні, коли так мало людей залишилися вірними їй, вона навчилася цінувати тих, хто залишився з нею.

Вона пішла до ванної кімнати й рукою перевірила температуру води.

– Налий кварту холодної води, — сказала вона покоївці, потім зняла свій домашній халат і перевісила його на поручні на стіні.