В обіймах Казанови

Згідно з планами Ельжбети, вони повинні були зустрітися в її садибі, попередньо пройшовши стадію залицяння згідно зі звичаєм, які зазвичай відбувається між чоловіком і жінкою з її кола. Зухвалість Казанови справила на неї велике враження, Ельжбета мусила сама собі в цьому зізнатися. Те, як він поводився, і те, що сталося між ними пізніше, викликало у неї цікавість щодо продовження цих стосунків.

Із спогадів її витягнув голос кучера, який зупиняв коней упряжки. Ельжбета виглянула у вікно. Вона була вдома. Один із лакеїв бігом наблизився до карети й відчинив двері. Жінка вийшла за допомогою слуги і критично подивилася на палац, в якому проживала.

З кількох резиденцій, які вони мали з чоловіком, ця була єдиною, яку їй вдалося зберегти від кредиторів і конфіскації новою владою. Палацик мав один поверх і зовсім не нагадував розкішні резиденції Потоцьких, Мнішеків чи Чарторийських. Проте він був її притулком. Місцем, де вона почувала себе вдома.

Біля входу до зали на неї чекав Антоній у золотій лівреї мажордома.

– Розпали камін у спальні й подай сніданок, я голодна, — сказала старостина служниці й пішла прямо до їдальні.

Вона задоволено оглянула світлу кімнату зі столом посередині. Стіни їдальні були обклеєні блакитними шпалерами, які нагадували теплий серпневий день і пом'якшували холод сірого осіннього світла, що лилося крізь вікна. Підлогу робили з соснових дощок, вікна та двері пофарбували масляною білою фарбою. Опалення їдальні здійснювала кахельна піч, поставлена ​​на дерев’яних ніжках, яку за потреби можна було пересувати. На жаль, через фінансові міркування вогонь розводили лише в деяких кімнатах.

Ельжбета ніде не бачила ні павутини, ні пилу. Підлога також була щойно відполірована. Пізніше вона вирішила похвалити Антонія, який наглядав за прислугою в будинку. Все одно, її залишилося небагато.

Вона була змушена звільнити більшість покоївок, конюхів і навіть прачок, зайнятих за часів її чоловіка. Постійно вона залишила з собою лише кухара та кількох потрібних людей, без яких дама її стану не могла обійтися.

Жінка сіла на чолі столу. За ним могли розміститися дванадцять чоловік, але минуло півтора року, як востаннє цей предмет меблів обслуговував стільки людей одночасно.

Згадуючи щасливі часи, вона дивилася вгору на люстру з мідними свічниками. Нею не користувалися кілька місяців через заощадження, які прийшлося робити після втрати маєтку.

Від сумного видовища Ельжбету відвернув звук відчинених дверей. Марія тихо увійшла до їдальні, поклонилася, коли погляд графині зупинився на ній, і поставила тацю зі сніданком перед господинею.

Старостина подивилася на маленьку порцію гусячого паштету й миску з телятиною й овочевим бульйоном. Наперекір чоловікові, а також заради моди і здоров'я вона не визнавала шляхетської обжерливості.

Староста любив польські страви з кислим, гострим і солоним смаком. Коли вони жили разом, на столі переважали часник, цибуля, огірки та квашена капуста, до яких зазвичай додавався чорний литовський хліб. Крім того, щодня, крім пісних днів, подавали жирне м’ясо та дичину, яку староста привозив із мисливських угідь. Справжня пристрасть його життя.

Вино, мед і, насамперед, горілка текли рікою. Її чоловік випивав по кварті горілки під час кожного прийому їжі, і в останні роки його життя жінка майже не бачила його тверезим. Ельжбета з огидою відкинула спогад про те, як він з’являвся в її алькові, весь пропахлий горілкою та спітнілим одягом.

В якийсь момент в результаті пияцтва староста занедужав, і медики порадили йому поїхати на води. Він, звичайно, наполягав на тому, щоб залишитися в Литві, але жінка змусила його поїхати в Карлсбад, де він лікувався від недуг, викликаних надмірною схильністю до веселощів.

Поки чоловік проводив час з цілющими водами і грязьовими ваннами, Ельжбета захоплювалася балами і концертами, відвідувала оперні та театральні вистави. Вона також відвідувала казино, де у неї виникла схильність до азартних ігор.

Саме в Карлсбаді вона відкрила життя, для якого, здавалося, була народжена. Там вони пробули всю весну, що дало змогу старості відновити здоров’я, а Ельжбеті – прийняти рішення не повертатися до прісного життя на Литві.

На зворотному шляху вони зупинилися у Варшаві, де як раз перебував Радзивілл, опікун і захисник роду Мирських. Тут знову почалися гулянки, обжерливість і пияцтво. Якби панове-браття не виходили з-за столу рачки, то і забави мовби не було. Через кілька тижнів князь Радзивілл вирішив повернувся до Литви, а її староста приєднався до його процесії. Ельжбета відмовилася їхати. Вона очікувала від чоловіка наполегливості та суперечок, але той сприйняв це рішення з полегшенням. Так настільки сумно виглядала картина їхнього шлюбу.

В столиці жінка ожила й розквітла. Вона швидко позбулася своїх провінційних рис.