В обіймах Казанови

Для брів вона використовувала мініатюрну щіточку з кінського волосу і касторову олію, що покращило зовнішній вигляд вій і брів. Потім вона вичавила кілька крапель лимонного соку до очей. Це було неприємно, її слизова оболонка деякий час пекла, але коли вона подивилася в дзеркало, то побачила, що її очі набули глибини і блиску.

Залишилося лише підкреслити контур губ, щоб завершити макіяж, а потім можна було переходити до вибору вбрання, білизни та аксесуарів.

Вона скинула свій домашній халат і, залишившись голою, дістала з шафи гладеньку шовкову нижню спідницю, що доходила до середини стегна. Додала до неї білі мереживні панчохи. Їх вона закріпила на ногах чорними стрічками. Від трусиків відмовилася, оскільки одягала їх тільки в морозну погоду, виходячи з дому або збираючись у подорож.

Зі свого гардеробу вона вибрала темно-червону сукню з воланами внизу. Відкриті плечі та низький ліф привертали увагу до її бюсту. Там, де починалися соски, корсет був прикрашений стрічками та шовковими трояндами. З коштовностей вона вибрала срібний браслет, одну з небагатьох оригінальних прикрас, що залишилися від кращих часів.

Ельжбета стала перед дзеркалом і повернулася навколо власної осі. Вона з гордістю прокоментувала, що виглядає прекрасно. І була готова зустрітися з де Сенгальтом.

Вдома теж все вже влаштували. На обідньому столі була розстелена скатертина, а в опущеній люстрі чекали незапалені свічки.

Задоволена результатами, старостина подякувала Антонію за підготовку, яку він зробив.

Казанова прибув перед сутінками, одягнений у темно-зелений фрак із золотими ґудзиками, кремовий жилет і коричневі короткі штани - кюлоти, які сягали його білих панчіх нижче колін. Він відмовився від перуки і зав’язав своє густе темне волосся стрічкою на потилиці. Коли Антоній провів його до вітальні, Ельжбета привітала гостя невинним поцілунком у щоку.

Вона побачила в очах гостя радість, довгоочікувану нагороду за зусилля, які вона доклала, щоб виглядати красивою.

– Ти сліпиш мені очі.

– Ти теж добре виглядаєш.

Для поляка така похвала могла б викликати збентеження, але Казанова був явно задоволений компліментом жінки.

Вони відразу ж сіли вечеряти.

Антоній зміг купити щуку, а тепер полумисок з рибним блюдом займав центральне місце на столі. Поруч – котлети з баранини та гуска, фарширована грибами, а з супів кухня запропонувала бульйон та борщ із вушками.

Графини були наповнені угорським вином із багатих запасів її чоловіка, яке староста не встиг забрати з собою перед втечею за кордон.

Особливо Казанові сподобалася щука у вині.

– Чудово приготовлена ​​риба, – похвалив він страву, тягнучись за другою порцією. – Кухар, якого я найняв, може готувати лише ваші жирні страви. Кожного дня він подає мені шматок м’яса, копченості чи оце м’ясо в капусті... – він зупинився, шукаючи потрібного слова.

– Бігос, — запропонувала Ельжбета.

– Власне, це жахливо, — Джакомо грайливо похитав головою, розсмішивши Ельжбету.

На десерт подали варення, горіхове печиво та морозиво. Солодощі супроводжувалися кавою.

– Чудовий столовий посуд, - висловив своє захоплення Казанова, розглядаючи кофейник із квітчастої саксонської порцеляни та білосніжну чашку, з денця якої споглядав фазан.

– У Саксонії його називають білим золотом[2], — сказала йому Ельжбета. – Не лише через його колір і ринкову ціну, а й через цікаву історію, що стоїть за його відкриттям.

– Яку історію?

– Нашому першому саксонському королю, Августу Сильному, потрібні були гроші на ведення війн зі шведами. У той час на його двір в Дрездені з’явився алхімік, який стверджував, що може перетворити звичайний метал на золото. Звичайно, йому не вдалося здійснити трансмутацію, але він знайшов спосіб перетворити майссенську глину на кераміку, якість якої можна порівняти з китайською.

Казанова поставив чашку й потягнувся до морозива.

– Я й сам інколи займаюся алхімією, — сказав він без сліду жарту в голосі. – На жаль, я не досяг такого високого ступеня посвячення, як мій друг граф Сен-Жермен, хоча я дуже цікавлюся алхімією. Коли я відвідав його в Турнау після повернення з Лондона два роки тому, він показав мені свою лабораторію і здійснив перетворення свинцю в золото на моїх очах.

– Ти справді віриш, що це можливо? — не приховувала свого скепсису Ельжбета.

– Хто знає? Можливо, граф кращий фокусник, ніж я спостерігач, - Казанова злегка знизав плечима. – За певних обставин брехня стає правдою, якщо вона достатньо досконала.

– Газети пишуть неймовірні речі про графа Сен-Жермена, – схвильовано відповіла Ельжбета. – Нібито він народився на початку століття, але виглядає ще молодим. Ходять чутки, що він має силу зрозуміти філософський камінь, що дає йому довголіття та життєву силу. Він зникає кожні десяток років за загадкових обставин, щоб знову з’явитися молодим і красивим. Чи є в цьому частка правди?

Ельжбета очікувально нахилилася до співрозмовника, але Казанова поблажливо посміхнувся.

– Граф справді надзвичайна людина, такому не соромно і дати себе обдурити.

– Отже, ти вважаєш, що він шахрай? – старостина виглядала дещо розчарованою.