В обіймах Казанови

Казанова подивився на хазяйку якось дивно. Вона не була впевнена, чи то побачила в його очах веселість, чи то несхвалення.

– Так було досі, але наука і прогрес неминуче змінюють світ. Якогось дня, а може й зовсім скоро, простий народ вимагатиме не лише хліба, а й рівних прав.

– Ти перебільшуєш, верхи мають панувати над простим людом, бо ті самі не зможуть цього. Це означало б розпад суспільства.

– Залишається буржуазія, яку зараз позбавили ​​впливу і стрижуть податками, як овець, — заперечив Казанова. – Нотаріуси, комерсанти, підприємці – вони становитимуть нову владу.

– Якщо така зміна відбудеться, у чому я сумніваюся, це означитиме заміну шляхетної монети на гірший метал.

– Але набагато доступніший, — відповів гість. – Крім того, хіба такі зміни не є нормальними в житті?

Ельжбета не відповіла. Запитання занадто торкалося нефортунної ситуації, в якій вона зараз знайшлася.

– Всі ці сміливі погляди – є твоїми власними думками?

– Частково моїми, які ґрунтуються на власних спостереженнях, підкріплених поглядами найбільших умів Просвітництва, таких як Вольтер, Дідро, Д'Аламбер, і більш радикальних, таких як Жан-Жак Руссо чи Габріель Маблі[3], який виступає за скасування приватної власності та висловлює думку, що всі люди, аристократи чи селяни, мають однакові потреби.

– Але ж це смішно, – обурилася Ельжбета, – як можна неуків-селян порівнювати з людьми нашого стану?

– Кожним керує шлунок. Мільйон людей живе в Парижі, здебільшого в жахливих умовах, гніздячись у смердючих норах, як миші. Мовчки вони спостерігають, як тими ж вулицями ходить дворянство, маючи все, чого не вистачає їм і їхнім родинам. А якщо одного дня в крамницях не буде хліба або держава збанкрутує?

– Ти що, жартуєш, як країна може збанкрутувати?

– Так само, як і звичайна людина. У якийсь момент вже нізвідки не можна буде позичити гроші. З дня на день не буде вистачати платні чиновникам у столиці та провінціях, офіцерам і солдатам. Вся система розвалиться, чернь вийде на вулиці, і не буде кому стріляти з гармат у натовп.

– Яке майбутнє ти прогнозуєш полякам?

– Коли старі сили ослабнуть, протягом наступних тридцяти років ви станете одним із наймогутніших королівств у Європі, — відповів чоловік з повною впевненістю.

– Тобі треба писати казки, — напівсерйозно сказала Ельжбета.

– Я більше думав про мемуари.

Хазяйка засміялася, не сприймаючи гостя всерйоз.

– Ти коли-небудь говориш правду?

Темні очі, що свердлили її, звузилися, надавши обличчю Казанови тривожного виразу.

– Ніколи, — сказав він і вбивчо посміхнувся. Тож вона не знала, чи не стала, випадком, жертвою якогось жарту.

У відповідь жінка вирішила вбити шпильку і дещо приборкати буйне его венеціанця.

– Якщо ти бачиш, що таке реальність, чому б тобі не змінити її? – запитала вона дражливо. – Це через брак сміливості?

Він засміявся, анітрохи не образившись.

– Я не революціонер. Я насолоджуюся життям і хочу отримати від нього максимум задоволення. Я не придатний бути рятівником світу, тому дбаю лише про себе. Зміни відбудуться без моєї участі. Одного разу весь цей світ завалиться, повір мені, Еліза, тому що на землі немає сили, яка могла б зупинити вірну ідею. Я лише сподіваюся, що це станеться після моєї смерті, або ж коли я досягну старості й не матиму більше сил насолоджуватися принадами життя, до яких звик.

– Тож давай припинимо політику, розкажи мені про жінок у Версалі, які вони.

– Сміливі у задоволенні власних бажань. – на губах Казанови з'явилася швидкоплинна посмішка. – Доки вони зберігають видимість і дотримуються суворих умов королівського двору вдень, вночі вони можуть відчувати всі можливі насолоди розуму, піднебіння та тіла.

– І з багатьма з них ти, мабуть, познайомився ближче.

Ельжбета гадала, чи буде Казанова хвалитися, чи заперечуватиме це.

– Так. Але мало хто з цих жінок був такою чудовою, як ти, моя пані.

Вона не була дурною гускою, але все одно відчула, що червоніє. Щоб приховати це, вона зробила недбалий жест.

– Напевно, мій пан, ти говориш це всім.

Той нахилився до неї, дивлячись їй глибоко в очі.

– Тепер я визнаю це щиро, — відповів він і взяв Ельжбету за руку.

Він почав гладити одне з найчутливіших місць на її тілі, таке ж чутливе до пестощів, як і губи. Чоловіки зазвичай недооцінювали її руки, зосереджуючись на грудях або ж що було сил намагаючись якнайшвидше причалити до гавані між стегнами.

Ельжбета уже вчора ввечері була вражена тим, що хтось такий могутній і сильний міг так ніжно й делікатно торкатися до жінки. Поки вона дихала, її затверділі соски терлися об нижню білизну, дратуючи її відчуття. Жінка зрозуміла, що вже волога. Казанова підійшов ще ближче, і вона подумала, що у нього чудова туалетна вода.

– Покажеш мені решту будинку? — запитав він, пильно дивлячись на неї.

– Яка кімната тебе найбільше цікавить?

– Альков, звичайно.