В обіймах Казанови

– П’ятдесят… сто талярів. Я поверну тобі все, коли поверну собі Шепєтов, — пообіцяла вона, проводячи рукою по його грудях.

– Чи є тут контора банку Теппера?

– На першому поверсі, прямо біля сходів наверх, – повідомив продавець.

Ельжбета не хотіла залишатися в салоні, тому до відділення банку вони пішли разом.

У просторій кімнаті, обшитій дорогим деревом і мармуром, було кілька клієнтів. Бухгалтери, одягнені в однакові сірі вовняні костюми, працювали, стоячи за конторками. Збоку була підвищена платформа з письмовим столом. За ним сидів кремезний чоловік у чорному фраку, з лисиною та густими сивими бакенбардами.

За його спиною були заґратовані двері, що вели у внутрішню частину відділення, де знаходився сейф.

Ельжбета сіла на одну з лавок, а Казанова підійшов до вакантного бухгалтера й простягнув чоловікові квитанцію.

– Будь ласка, половину цієї суми виплатіть сріблом, — сказав він німецькою, яка була загальноприйнятою серед городян, тоді як французькою розмовляли здебільшого вищі класи та люди, що працюють у палацах.

Клерк подивився на суму на документі. Він вибачився перед клієнтом і підійшов до керівника залу. Він простягнув йому поручительство і прошепотів кілька слів.

Повний чоловік уважно подивився на Казанову. Потім простяг руку за книгою зі зразками підписів. Переконавшись у автентичності акредитиву, піднявся з-за столу, демонструючи свій великий живіт, і особисто повів Казанову до підсобної кімнати.

Там, в окремому приміщенні, йому дали ящичок із акуратно складеними срібними монетами. Казанова розділив таляри в два гаманця. Одну він залишив собі, а інший призначив для Ельжбети.

Повернувшись до залу, він передав гроші жінці. Та негайно віддала срібло слузі з дорученням сплатити борг за парфуми, а потім відвела Джакомо до салону з польською модою.

Перетнувши двері, він потрапив у незрозумілий і чужий світ сарматів. На вішаках висіли кунтуші, жупани та довгі штани, але не було ні панчіх, ні жабо, ні перук. На полицях біля стіни рядами стояли жовті й червоні шкіряні черевики з морщеними халявами, які любила носити знать і городяни, що їм наслідували. В іншій частині крамниці зберігалися слуцькі пояси три-чотири з половиною метри завдовжки, які носила місцева шляхта з жупаном. Виготовляли їх переважно з шовку і багато прикрашали золотою та срібною ниткою і вишитими квітами, фігурками та східними візерунками. Казанова навіть чув, що спосіб носіння такого пояса свідчить про доброзичливий або войовничий характер шляхтича. На полицях поруч були інші аксесуари до одягу, такі як рукавички та хутряні шапки, з наближенням зими виставлені у великій кількості.

Жіночий одяг знаходився в глибині приміщення і був доступний у значно меншому асортименті, оскільки елегантні варшав'янки давно перейшли на німецьку та французьку моду. Замість візерунчастого шовку на вішаках висіли скромні сукні та жупани знатних жінок, на яких не було мережива, стрічок та вигадливих бантів.

Ельжбета переглянула наявні вбрання і вибрала три з них, після чого пішла в гардеробну.

Казанова скоротив час очікування, переглянувши велику колекцію мундирів. які пропонував магазин. Червоні, сині, жовті, з еполетами чи без — вибір здавався безмежним. Його все ще дивувало те, що в Польщі не обов’язково було служити в армії, щоб вільно парадувати вулицями у військовій формі. Такого не чували у Франції, Англії, Австрії, Берліні чи Петербурзі. Скрізь, де влада мала авторитет, а держава була сильною, армія була опорою аристократії та режиму, і тут, у цій дивній країні, кожен, хто мав гроші та дворянство, тримав при собі приватні загони солдатів і одягав їх, як вважав за потрібне.

Раптом він почув звук завіси в гардеробній, що пересувалася. Італієць обернувся і завмер, зачарований побаченим видовищем.

Замість французької сукні, перевантаженої аксесуарами, Ельжбета приміряла простий чорний невеликий жупан зі сріблястими ґудзиками, завдяки чому здавалася невинною та значно молодшою.

– Чорний колір і простота тобі до лиця, — щиро сказав він.

Ельжбета почервоніла й поправила волосся.

– Я не носила такого вбрання з шістнадцяти років, — зізналася вона.

– Це повинно втішити твого дядька.

– Я на це і розраховую. Тепер подбаємо про аксесуари.

– Що ти маєш на увазі?

– Вервицю і медальйон із Божою Матір'ю, — різко відповіла та. – Мій дядько вважає, що чесна жінка, якщо не штопає портки свого чоловіка, віддає себе молитві.

– А в Італії це досить поширений стереотип, – напівжартома-напівсерйозно відповів він.

Вони провели ще годину у салоні, перш ніж Ельжбета остаточно вибрала вбрання та аксесуари. До цього часу Казанова страшенно нудьгував.

Змучений покупками, він дозволив собі позіхнути.

— Це все погода, — недбало зауважила Ельжбета. – Щоб стати на ноги, нам потрібна хороша кава.

Казанова погодився, що це чудова ідея.

Ельжбета відправила слугу з покупками до карети, і вони пішли на перший поверх, де були кафетерії та салони, призначені для гри в більярд.