В обіймах Казанови

Кучер із помічником прив’язували пакунки до поручнів мотузками, щоб ті не впали під час їзди по нерівностях шляху. Слуги поспішно завершували останні приготування перед дорогою, що чекала на старостину. Навіть влітку, коли дороги були проїзними, і можна було при потребі переночувати під відкритим небом, Ельжбета ненавиділа виїжджати з міста. У неї не було ілюзій - їх чекало кілька днів дискомфорту і мук. Їх могло б бути менше, якби не довелося далеко їхати, щоб знайти міст чи переправу на річках. На жаль, від Варшави до самої Прип’яті такі переправи можна було перерахувати на пальцях двох рук. Саме дощова погода змусила Ельжбету відкласти подорож до перших морозів, які заморозили багнюку і тонким білим шаром покрили нещастя польських доріг.

Думка про те, що з нею буде Казанова, значно покращила настрій. Венеціанець, здавалося, анітрохи не хвилювався з приводу подорожі, яка його чекає, чи пов’язаних з нею незручностей. У жінки навіть склалося враження, що вона щаслива від думки про зміну обстановки. Старостина прийшла до висновку, що Казанова все ще рухається, мчить вперед, ніби хоче втекти від неминучого плину років.

Вона глянула через плече на супутника. Високий і чудово збудований, він був одягнений у темний дорожній плащ, у якому виступав виглядав дуже мужньо, майже загрозливо. З-під одягу стирчав фрагмент шпаги.

Ельжбета очікувала, що це була не єдина зброя, яку кавалер де Зейнгальт узяв у цю подорож.

Один із лакеїв із тріском закрив багажник карети, чим відвернув увагу старостини від попутника.

У дорозі їх мали супроводжувати лише надійні слуги, які вміли поводитися зі зброєю. Кучер і його помічник уже спустилися з даху й зайняли свої місця на козлах, а Антоній сидів на лавці позаду карети. Вони втрьох були одягнені в теплий зимовий одяг, оскільки більшу частину своєї подорожі повинні були провести під відкритим небом.

Ельжбета з ностальгією згадувала часи, коли жив її чоловік староста.

Тоді в дорогу з Литви до столиці вони забирали з собою десяток слуг і гайдуків збройного конвою.

Казанова подав жінці руку і повів до карети. Він відкрив двері і допоміг їй увійти. Усередині було достатньо місця для чотирьох людей, що забезпечило певний комфорт з точки зору простору для пари мандрівників. М'які сидіння, оббиті шкірою і додатково захищені м'якою накидкою, дозволяли поринути в комфорт, принаймні, коли дорога була без вибоїн.

Казанова сів навпроти старостини і зачинив за собою двері.

Батіг у руці кучера хлопнув, і карета з брязкотом коліс рушила в напрямку Варшави, бо там було найзручніше переправлятися через Віслу. Опинившись у місті, кучер загальмував перед ринком Нового Міста, де того дня відбувався продаж тварин. Коні, корови, свині та свійська птиця перекрили вулицю аж до повороту на вулицю Мостову. З'їзд до ріки вів крутим узвозом, і кучерові знову треба було пригальмувати до швидкості черепахи, щоб не втратити панування над каретою.

Вони проїхали повз будівлю лікарні для хворих на сифіліс й добралися до міської в’язниці під назвою "Болячка". Арешт побудували на місці, де колись починався в’їзд до мосту, що сполучував обидва береги Вісли. За переказами, конструкція переправи була дерев'яною і не витримала натиску величезних крижин, що стікали річкою навесні. Таким чином Варшава, столиця великої країни, залишилася без мосту, що було ганебним явищем для всієї цивілізованої Європи.

Проминули тюремну браму, де товпився гурт жінок із оберемками, і карета з гуркотом помчала до набережної. Казанова глянув ліворуч, де в кінці Беднарської вулиці виднілися дерев'яні та кам'яні конструкції дамби та недобудованих прольотів мостів.

– Бачу, ви будуєте новий міст, — зауважив Казанова.

Ельжбета глузливо скривила губи.

– Протягом десяти років, і сумніваюся, що побачу, як він закінчиться, перш ніж постарію. Так воно і є в нас – грошей на будівництво роками немає, а коли знайдуть, то розтринькають або розкрадуть.

Казанова не міг уявити такої легковажності. Проте за ці кілька тижнів перебування серед поляків він зумів переконатися, що це нація, не схожа на жодну іншу в Європі, як у хорошому, так і в поганому розумінні цього слова.

На місці зруйнованого мосту працювала поромна переправа.

Оскільки ріка ще не замерзла, між її берегами курсували вантажні баржі та пороми з пасажирами і навіть цілими екіпажами. Карета перетнула дерев’яний пірс, а потім через дерев’яну платформу перекотилася на палубу плоскодонного порома. Ельжбета і Казанова не вийшли з карети, залишивши питання плати за перетин Вісли Антонію.

Перевізник, широкоплечий чоловік у кожусі, гукнув помічників, які мотузками закріплювали карету від сповзання в річку.

Заблокувавши транспортний засіб, чоловіки схопили довгі багри та відштовхнули за їхньою допомогою пором від причалу.

Баржа загойдалася на підводному вирі, але через деякий час відновила стійкість і без проблем перетнула ріку. Доїхавши до празького боку, кучер тріснув батогом, і карета з'їхала з помосту й відразу ж вилетіла на піщаний берег. Великі колеса карети розорювали ґрунт, і екіпаж викотився на широку вулицю.