В обіймах Казанови

– Я не неук, — відповів він із нищівною гідністю. - А з того, що я тут бачив, пан надається, скоріше для того, щоб тривожити глистів у кишках, ніж лікувати серйозні недуги цього благородного пана... — вклонився він Шепетинському, який уважно прислухався до словесної перепалки.

Плафт почервонів і стиснув худі долоні. Він глянув на шпагу, яку мав його супротивник, і дійшов висновку, що та тут не просто для прикраси. Він поправив свій пошитий за міркою сюртук і гордо сказав.

– Я дипломований медик. Закінчив герцогську академію в Мітаві. І хто пан такий, щоб сумніватися в лікуванні, яке я застосовую? Напевне, ще один французький шарлатан. Вони їдуть сюди натовпами, намагаючись вилікувати хворобу без будь-яких навичок і свідоцтв.

Казанова зневажливо пирхнув, відкидаючи наклеп.

– Кавалер де Сенгальт, — гордо представився він. – Я вивчав медичні науки в Падуї, — збрехав він без вагань. – Займався медициною у своєму рідному місті Венеції. Доглядав за здоров’ям самого сенатора Брагаоліні, чоловіка вже немолодого, який походив із найзнатнішого роду республіки. Як я бачу, ваш пацієнт страждає на таку саму хворобу, - він зробив паузу, дивлячись очима на Шепетинського, який дивився на італійця вже більш ласкавим поглядом.

А Казанова просто ловив вітер у вітрила своєї уяви.

– У Парижі я лікував герцогиню де Шартр від поганих гуморів та болю в кишечнику, – додав він майже недбало, вимовляючи одне з найважливіших імен у Франції, — а в Кобленці я повністю вилікував місцевого єпископа від подагри.

Обличчя Плафта спохмурніло. Він, звісно, ​​не повірив жодним хвастощам італійця. Залишалося довести, що вони є брехнею, що для людини, яка називала себе дворянином, означало ризик дуелі. Плафт знову глянув на шпагу, яка загрозливо стирчала на боці Казанови, і відмовився від прямого зіткнення. Виписав ще одну порцію ліків і поїхав із Шепетува, образившися, певно, сподіваючись, що його швидко викличуть, як тільки французький шахрай викриє власну некомпетентність.

Казанова прийняв цю першу перемогу зі своєю звичайною відсутністю поміркованості. Він наказав слугам винести з дядькового алькову більшість ліків, які залишив Плафт, і, викликавши жах пана Мошинського, відкрити вікна й провітрити кімнату. Тоді він залишив усіх, сказавши, що хоче залишитися наодинці з хворим.

Дядько Леон, на подив Ельжбети, погодився на це, незважаючи на протести свого управляючого. Як бачимо, зухвалість і рішучість Казанови вразили не тільки її. Їй просто було цікаво, як довго вдасться тримати цю містифікацію в таємниці.

Від похмурих думок її відволікали звуки, що долинули ззовні.

Вона визирнула у вікно й побачила карету, що зупинилася біля під’їзду. Через деякий час з неї вийшла Юлія і нервово вбігла в будинок. Зустрівши в передпокої свою давно не бачену тітку, вона впала до її ніг і поцілувала руку.

– Вітаю, тітонько, я не могла дочекатися, коли ви приїдете до Шепетува, – сказала вона з радістю.

Ельжбета взяла племінницю за руки й підняла з колін.

– Я з’явилася якнайшвидше, як тільки змогла. Чула також, що ти, люба дитино, всім серцем дбаєш про дядечка Леона.

Юлія з тривогою глянула на зачинені двері в спальню хворого.

– З дядечком все гаразд? Дорогою карета містера Плафта проїхала повз нас, але не зупинилася, коли я покликала.

– З ним усе гаразд», — заспокоїла її Ельжбета. – Я привезла з собою нового лікаря з Варшави, звідки й настрій пана Плафта.

– Нового лікаря? Чи це необхідно?

– Без тіні сумніву, дорога дитино. Пан Плафт, незважаючи на всі свої зусилля, не зміг вилікувати твого дядька. чи не так? Тому нам потрібна людина з більшими навичками та досвідом. Я вірю, що під опікою шевальє Казанови дядечко швидко повернеться до колишнього стану.

– Я молилася про це перед образом Пресвятої Богородиці, - палко відповіла Юлія. – Приїзд тітоньки та лікаря – це, безумовно, відповідь на мої молитви.

Ельжбета була приголомшена. У прямому зіткненні з такою величезною невинністю вона сама собі здавалася жорстокою і підлою.

Від неприємних дилем її врятував не хто інший, як сам Казанова.

Він раптово з’явився в передпокої, покинувши альков дядька. І одразу опинився біля дам.

– Це, власне, і є кавалер Казанова, а це моя племінниця Юлія, – представила їх Ельжбета. Казанова вклонився й поцілував руку молодої панни.

– Вона прекрасна, як мадам і згадувала, — сказав він Ельжбеті французькою.

Юлія почервоніла й забрала руку.

– Моя тітонька дуже хвалить вас як лікаря, — сказала вона, намагаючись приховати збентеження від сміливості дивного чоловіка.

– Це дуже люб'язно з боку вашої тітки.

Ельжбеті здалося, що вона чує в його голосі трохи глузливу нотку.

Збентежена, вона поклала руку на плече племінниці.

– не треба та з тією "тітонькою", коли ти так кажеш, я почуваюся старою… — сказала вона, багатозначно глянувши на Казанову. – Називай мене по імені.

Юлія кинула на неї невпевнений погляд.

– Як бажає тіт… - вона замовкла, закусивши губу. - Вибач… Ельжбета.

Вона знову звернула свої чудові очі на Казанову.

– Пан італієць, напевно, з півночі... Ломбардії, а скоріше, Венеції.

Ельжбета була вражена інтуїцією дівчини.