В обіймах Казанови

– Я вирушила в дорогу, як тільки дороги стали проїзними. Маю надію, що знайду дядька в здоров'і.

– Не найкращому, – сумно похитав головою пан Мошинський. – Чесно кажучи, шансів на одужання лікарі не дають.

– Тоді велике щастя, що я взяла із собою пана Казанову. У Варшаві він користується заслуженою репутацією чудового лікаря, - сказала Ельжбета, сподіваючись, що ця брехня прозвучала в її устах достатньо впевнено.

Його милість Мошинський подивився на іноземця поглядом, гідним проклятої душі, що стоїть перед Вельзевулом, навіть зморщив носа, ніби відчуваючи сірку.

– Доктор Плафт – чудовий спеціаліст, – переконано запевнив він. – Я особисто привіз його з Пінська.

– Проте новий погляд на дядькові недуги не завадить, чи не так, пане Мошинський?

Шляхтич мовчки кивнув сивою головою. Було очевидно, що якби це залежало від нього, він би не довірив дивно одягненому клоуну не тільки лікування свого дядька, а й хворої собаки.

– Ідіть за мною, ви, звичайно ж, втомилися від подорожі, — відізвався він майже вороже, а потім повів їх до сіней, постукуючи палкою по підлозі. Великі і прямокутні, ті нагадували палацовий зал. Так само, як і в дитинстві, на стінах висіла зброя: шаблі, рушниці, пістолі та ловчі сіті. Ззаду була велика цегляна піч, а трохи ближче — сходи на другий поверх.

Виходи з сіней були в трьох напрямках - навпроти ґанку були подвійні двері в сад, а ліворуч і праворуч до кімнат. Коли Ельжбета була дівчиною, вона пам'ятала, як шляхтичі запрошували один одного на обіди, вечері та танці. У Шепетуві також вирували звуки багатоденних бенкетів і вечірок, які влаштовував її дядько для своїх сусідів і солдатів, які з своїми хоругвами залишалися в районі на зимівлю.

Тепер садиба здавалася дивно тихою й порожньою, наче всі чекали, коли прийде смерть і забере дядька Леона.

Пан Мошинський повів їх до вітальні. Кімната мала два просторих вікна, що виходили на город лікарського зілля. Ельжбета оглянула яскраво освітлену кімнату, яка мало змінилася за останні двадцять років.

Як і багато інших справ у литовських провінціях, спало їй на думку.

Меблі були досить скромними порівняно з варшавськими садибами. Крім маленького столика з шахівницею і двох стільців з м'якою оббивкою, більше нічого зручного не було. У кутку стояла шафа з двома дверцятами, в якій вона ховалася в дитинстві. Мабуть, і зараз у ньому зберігалися найцінніший одяг, шати, хутра, а також срібло та коштовності. Ельжбета також упізнала кахельну піч, таку ж, як і раніше, тільки покриту свіжою фарбою. Стіни, як і раніше, були вкриті килимами, а також мисливськими трофеями: рогами оленів, головами кабанів і навіть вовків.

А от комод із чотирма окремо закритими ящиками та годинником, що стояв на ньому, з блискучим срібним і білим порцеляновим циферблатом, вона не пам’ятала.

Змінилася і люстра; нова був кришталевою і містила два десятки свічок.

– Будь ласка, відпочиньте, – пан Мошинський показав на стільці. – Слуги підготують одну кімнату з альковом для пані і іншу для лікаря. - Управляючий знову глянув на іноземця своїми вицвілими очима... - І запитаю, у пана, чи захоче він прийняти нового медика.

– Я сама поговорю з ним про це, — сухо сказала Ельжбета. – Мій дядько неодмінно оцінить те, що його огляне лікар, який лікував найвизначніших людей при дворі, - вона безсоромно прикрасила власну розповідь, що заставило буркотливого управляючого замовкнути.

– Усі витріщаються на мене, — прошепотів Казанова жінці, щойно вони залишилися наодинці й мали можливість поговорити. – В одного хлопця очі ледь орбіт не вилізли.

Ельжбета засміялася. У садибі всі були в польському одязі, а виходячи на вулицю, одягали жупани або кунтуші чи шуби. Казанова у західному фраку, бриджах і туфлях викликав загальну цікавість у всіх домочадців.

– Такої дивини, як ти, тут ще не бачили. Щонайбільше хтось міг побачити німця в підстреленім сюртуку на ярмарку в місті. Дорослий чоловік, що ходить вдень в панчохах і штанцях... ну, про тебе обов'язково розкажуть онукам.

– Цей одяг доречний у всій цивілізованій Європі, — відповів Джакомо, мабуть, трохи ображений насмішкою в її голосі. – Тільки у вас і в турків носять сукні.

Єльжбета не збиралася сперечатися, вона сама щиро ненавиділа місцеву провінційність, поширену не лише на одяг чи їжу, але передусім відображену в мисленні литовської знаті, яка ментально застрягла в часах давно минулого величчя сарматів.

Пан Мошинський повернувся з новиною, що дядько Леон хоче прийняти свою племінницю.

У алькові було темно й задушливо, ніби вікна не відчиняли цілими днями. У повітрі стояв неприємний запах мазі з ведмежого жиру. До того, дядько грівся під піриною. Переступивши поріг, Ельжбета непомітно оглянула кімнату.