В обіймах Казанови

– В усьому покладаюся на пана Мошинського і дозволь мені піклуватися про дядечка до того часу, доки він не відновить сил.

– Присутність тебе і Юлії скрасить мої дні, — відповів дядько й заплющив повіки.

Пан Мошинський накрив страждаючого хазяїна піриною і глянув на двері. Ельжбета піднялася з колін, і вони обоє вийшли з алькову.

– А чому Юлія не вийшла мене привітати? – запитала вона управляючого.

– Милостива панна зараз в Слуцьку, де вона складає обітницькі дари і молиться перед святим образом за одужання свого дядька. Сьогодні чи завтра вона має прибути до двору.

Пан Мошинський перестав стукати палицею й зупинився перед високими сосновими дверима.

– Тут кімната милостивої пані. Багажі я вже наказав перенести сюди.

– А де буде жити пан Казанова? – запитала старостина, перш ніж до неї дійшло, що їй слід було зараз прикусити язика.

– На другій стороні будинку, — холодно відповів пан Мошинський.

Ельжбета могла заприсягтися, що помітила в його очах іронічне задоволення.

Вона попрощалася з ним і зайшла до кімнати. В її новому місці розташування була своя піч і два вікна, що виходили в сад. Ельжбета помітила, що приміщення досить просторе для однієї людини. Меблів було мало, лише найнеобхідніші: стіл із срібним свічником на пару свічок, стілець, комод і шафа. Зате було багато завіс, тканин і килимів, які вкривали стіни та підлогу.

Біля ліжка лежав перський килим з візерунком в троянди. Вона зняла туфлі й зарилася ногами в м’який ворс, відчуваючи, як той лоскоче ніжну шкіру її ніг.

Жінка подумала, що було б чудово займатися коханням із Джакомо в цьому місці.

На жаль, їй довелося відкласти це бажання на хтозна скільки часу.

Ельжбета чудово усвідомлювала, що за кожною її зустріччю з Казановою пильно слідкуватимуть слуги та пан Мошинський.

Вона сиділа на краю сінника, оглядаючи свій новий дім і розмірковуючи, чи зможе вона пройти через усе це. Скільки б вона не думала про це, відповідь завжди була одна. У неї не було іншого виходу, якщо вона хотіла отримати спадок і відновити свою позицію.

З Казановою вона побачилася лише під час вечері. Її, за звичаєм, їли разом у їдальні. Центральну частину кімнати займав довгий стіл з липової деревини, за яким могло розміститися тридцять чоловік.

Нараз, при респектабельному предметі меблів було порожньо. Дядько не покидав ліжка, тож крім Мошинського вечеряли також п'ятеро найбільш довірених шляхтичів, що служили при дворі. Навколо стін стояли лави, теж з липи, пофарбовані в темно-зелений колір. На стінах угорі були барвисті килимки та завіси, з-під яких виднілися лляні шпалери. Ближче до печі поставили великий сундук. Як Ельжбета пам'ятала, в ньому зберігалися скатертини та столовий посуд. У будні дні їли з олив'яних та дерев'яних тарілок і блюд.

Вечеря пройшла в похмурій атмосфері. Спроби Казанови почати жвавішу дискусію зустріли ворожу байдужість шляхти. Якщо вже і обмінювалися якимись репліками, то німецькою мовою, яку пан Мошинський вивчив у молодості.

– Коли я можу побачити пацієнта? – запитав Казанова, відкинувши спроби налагодити більш фамільярні стосунки з управляючим.

Старий чоловік витер скатертиною юшку з рота й непривітно глянув на італійця.

– Завтра, коли приїде доктор Плафт.

Казанова, навіть якщо і відчував неспокій, жодним чином цього не виявив.

— Добре, тоді завтра, — сказав він і повернувся до Ельжбети. – Під моєю опікою ваш дядько швидко одужає, і ви зможете насолоджуватися насолоджувався його присутністю протягом багатьох років.

Ельжбета мало не подавилася вареником із капустою та грибами. Вона з фальшивою вдячністю посміхнулася жартівнику.

– Я всім серцем вірю у ваше мистецтво, докторе, — відповіла вона.

Насправді вона весь вечір гадала, як Казанова впорається зі справжнім лікарем.

Лікар Плафт прибув до Шепетува перед обідом. Після короткої розмови з паном Мошинським вони обоє пішли до дядька. Ельжбета приєдналася до них біля дверей спальні, з нетерпінням чекаючи появи Казанови.

Той прийшов лише через п’ятнадцять хвилин, одягнений і без палиці, але зі шпагою при боці.

Здивована виглядом зброї, старостина подивилася йому в очі, намагаючись зрозуміти, про що йдеться, але Джакомо байдуже пройшов повз неї і одразу підійшов до ліжка хворого. Він потягнувся до однієї з пляшок на столі, зняв кришку й понюхав її вміст. Скривився й відклав ліки, похитуючи головою, наче щойно виявив щось надзвичайно недоречне.

Ельжбета дивилася на нього з подивом, дивуючись, як природно він увійшов у роль.

Медик розсердився на таку безтактність, зняв рукавички і поклав їх на тацю. Стоячи перед Казановою, він підвів голову, щоб поглянути в обличчя набагато вищого незнайомця.

– Будь ласка, не торкайтеся мікстур, вони не призначені для неуків, — сказав він різким голосом із німецьким акцентом жителя Курляндії.

Казанова поглянув на лівонця таким поглядом, який зазвичай кидаєш на домашнього пуделя, який гавкає на тебе.