Верн Ж. Діти Капітана Грната

— А втім, вони'тут, — зазначив Гленарван. — Та я гадаю, що їхня присутність не може змінити наші плани і перервати подорож. Яка ваша думка, Джоне, з цього приводу?

Джон Манглс відповів пе відразу. Молодий капітан вагався: з одного боку, вій розумів, як засмутить Мері і Роберта Грантів відмова від розпочатих розшуків їхнього батька, а з другого — він боявся наразити експедицію на небезпеку.

— Коли б з нами не було місіс Гленарван і міс Грант, то мене дуже мало непокоїла б ця зграя негідників, — мовив він нарешті.

Гленарван зрозумів його і додав:

— Звісно, що не може бути й мови про те, щоб припинити розшуки, але, може, було б обачніше заради наших супутниць поїхати зараз до Мельбурна, сісти на «Дункан» і вже зі східного узбережжя відновити розшуки Гаррі Гранта? Як ви гадаєте, .Мак-Наббсе?

— Перш ніж щось сказати, — відповів майор, — я хотів би знати думку Айртона.

Боцман глянув на Гленарвана і відповів:

— Ми знаходимося за двісті миль від Мельбурна, і мені здається, що коли небезпека справді існує, то вона однакова що на південній дорозі, що на східній. Обидва ці шляхи досить пустельні, і один вартий другого. До того ж я не вірю, що тридцять зловмисників можуть бути страшні для восьми добре озброєних і сміливих людей. Отже, як на мене, якщо немає кращої пропозиції, нам слід рухатися вперед.

— Ви маєте рацію, Айртоне, — погодився Паганель. — Продовжуючи наш шлях, ми можемо натрапити па сліди капітана Гранта, а повертаючись па південь, ми, навпаки, втрачаємо шанси їх знайти. Тому я приєднуюся до вашої думки. Втікачі з Пертської в’язниці мене не лякають; хоробрій людині нема чого на них зважати.

Пропозицію продовжувати подорож поставили на голосування, і вона була ухвалена одностайно,

Мені хотілося б, сер, висловити ще одну думку, — мовив боцман, коли всі вже збиралися розійтися.

Кажіть, Айртоне.

Чи не час послати «Дупкаиові» наказ триматися поблизу берегів?

— Навіщо? — »втрутився в розмову Джон Манглс. — Коли ми дістанемося до мису Туфольд, тоді і пошлемо такий наказ. А коли раптом якийсь непередбачений випадок змусить нас прямувати до Мельбурна, нам доведеться пошкодувати, що там немає «Дункана». До того ж судно, напевно, ще і не відремонтували. Тому я вважаю, що краще з цим зачекати.

— Добре, — погодився Айртон, не наполягаючи на своїй пропозиції.

Наступного дня маленький загін залишив Сеймур. Він був добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок. За півгодини мандрівники знову опинилися в евкаліптовому лісі, що простягався на схід. Гленарван волів би їхати відкритим місцем. Рівнина, звичайно, була б менш сприятлива для нападів і засідок, ніж густий ліс. Але вибору не було, і візок цілий день пробирався серед одноманітних велетнів-евкаліптів. Увечері, проїхавши вздовж північного кордону графства Енглезі, наші мандрівники перетнули сто сорок четвертий меридіан і стали иа межі округи Муррей.

Розділ XVI МАЙОР ЗАПЕВНЯЄ, ЩО ЦЕ МАВПИ

Наступного дня, п’ятого січня, наші мандрівники ступили иа землі великого округу Муррей. Цей малообстежений незаселений край простирається до високого кряжа Австралійських Альп. Цивілізація ще не покраяла його на окремі графства. Взагалі ця частина провінції мало відома і мало хто її відвідує. Колись ці ліси впадуть під сокирами лісопромисловців, а луки віддадуть скватерам для Їхніх отар, але поки що земля тут так само незаймана, як і за тих часів, коли вона піднялася з дна Індійського океану.

На всіх англійських картах ця область характеризується такими словами: «Reserve for the blacks» — «Відведено для чорношкірих». Сюди аиглійці-колопісти силоміць відтіснили тубільців. Тубільцям залишили иа далеких рішшпах і в лісових нетрях кілька місць, де вони поступово вимирають. Білий, хто б вій пе був — колоніст, емігрант, скватер, лісопромисловець, — має право зайти в ці місця, але чорношкірий пе має права вийти за їх межі,

Паганель у бесіді; зі своїми супутниками торкнувся цього важливого питания про тубільні племена. Всі дійшли одностайного висновку, що британська політика спрямована па винищення тубільних племен, на вигнання їх з тих місць, де жили їхні предки. За словами географа, таку иагубну політику англійці провадили в усіх своїх колоніях, а в Австралії — більш ніж будь-де. На початку колонізації засланці, та й самі колоністи, дивилися на тубільців, як на диких звірів. Вони з рушницями полювали иа них і, вбиваючи їх, доводили, посилаючись на авторитет юристів, що позаяк австралієць поза законом, то й убивство його не є злочином. Сіднейські газети запропонували навіть радикальний засіб позбутися тубільних племен на озері Хантер, а саме — масове отруєння.