Верн Ж. Діти Капітана Грната

Під цією вічнозеленою завісою повітря рухалося вільно, висушуючи ґрунт. Дерева росли так далеко одне від одного, що поміж ними, немов просікою, могли проїхати не тільки вершники й вози, а й вільно могла пройти навіть череда биків. То була не лісова хаща з її колючими кущами, пе праліс, захаращений обваленими стовбурами, що їх обплутали чіпкі ліани, через які тільки сокира і вогонь можуть прокласти дорогу піонерам. Килими з трави попід деревами, верховіття, вбрані в зелені шати, нескінченні шереги струнких стовбурів, відсутність затінку і прохолоди, якесь особливе світло, ніби проціджене через тонкий серпанок, одноманітне блимання плям світла, чітка гра відблисків на землі створювали вигадливе, багате на несподівані ефекти видовище. Австралійські ліси зовсім не схожі на ліси Нового Світу. Евкаліпт — один з численних різновидів миртового дерева — посідає значне місце серед деревних порід Австралії. Якщо тінь його негуста і під його зеленим шатром відсутній напівморок, то це через цікаву аномалію в розташуванні листків на цьому дереві. Усі вони повернені до сонця не лицьовою поверхнею, а ребром, і око бачить це незвичайне листя тільки в профіль. Ось чому промені сонця проходять крізь евкаліптове листя, як крізь щілини ґратчастих віконниць.

Усі це помітили і були здивовані: чому так дивно розташоване листя? Звісно, спитали Паганеля, і він відповів, як людина, яку ніщо не може загнати в безвихідь.

— Мене не дивують якісь несподівані для мене речі в природі, — сказав він, — природа знає, що робить. Але мене дивують ботаніки, які ие завжди усвідомлюють те, що говорять. Природа не помилилася, давши цим деревам таке своєрідне листя, а от люди помилилися, назвавши їх евкаліптами.

— А що означає це слово? — спитала Мері Грант.

— Грецькою це означає: «Я добре покриваю». Хоч цю помилку ботаніки й сховали за грецьким словом, однак цілком очевидно, що евкаліпт покриває дуже погано.

— Згоден з вами, дорогий Паганелю, — озвався Гленарван. — А тепер поясніть нам: чому листя росте саме так?

— Все дуже просто, друзі мої, пояснюється це кліматичними умовами. В Австралії, де повітря сухе, а дощі випадають нечасто, де земля висхла, дерева ие мають потреби ані у вітрі, ані в сонці. Брак вологи в ґрунті призводить до браку соків у рослині. Через це таке вузьке в неї листя — воно прагне знайти спосіб захистити себе від сонця і надмірних випарів, через те і повертається до сонячних променів не своєю широкою поверхнею, а боком. Немає нічого розумнішого за такий листок!

— І нічого більш егоїстичного, — докинув майор. — Це листя дбає тільки про себе, зовсім забувши про мандрівників.

Усі погодилися з Мак-Наббсом, крім Паганеля, — він, витираючи спітніле чоло, тішився з того, що йому довелось їхати під деревами, які не дають тіні. Таке розташування листя на деревах може завдати неабияких прикрощів: перехід цими лісами часто буває дуже тривалий, і ніщо не захистить подорожанина від пекучих променів сонця. •

Протягом усього дня візок котився серед нескінченних рядів евкаліптів.. Жодного чотириногого, жодного тубільця ие зустрів маленький загін. У верховіттях цих гігантів-дерев жили какаду, але на такій висоті їх було майже не видно і їхня балаканина перетворювалася на ледве чутні звуки. Часом удалині між стовбурами промайне зграйка папужок, звеселяючи все довкола своїм барвистим оперенням. Але, загалом, у цьому величезному зеленому храмі панувала глибока тиша; її порушували тільки стукіт кінських копит, кілька уривчастих слів, кинутих кимось із мандрівників, рипіння візка та часом окрик Айртона, що ним він підганяв ледачих биків.

Увечері розбили табір під евкаліптами. На їхніх стовбурах видно було сліди недавнього вогню. Стовбури цих гігантів були схожі па фабричні димарі, бо вогонь в них випалив серцевину знизу аж до самого верху. Вони трималися, по суті, на самій корі, однак трима-лгся, ие всохли. Але цей варварський звичай скватерів і тубільців розпалювати в такий спосіб вогонь поступово знищує ці чудові дерева, і, зрештою, вони зникнуть, подібно до чотирьохсотрічних ліванських кедрів, що гинуть від недбало розведених табірних багать.

Олбінет, за порадою Паганеля, розклав вогонь, щоб приготувати вечерю, в одному з таких обгорілих порожніх стовбурів. Враз установилася сильна тяга: дим танув у верховітті темного листя.

На ніч, як завжди, вжили запобіжних заходів: Айртон, Мюльреді, Вільсон і Джон Манглс по черзі охороняли табір.

Протягом усього дня третього січня загін їхав цим нескінченним лісом з його довгими симетричними рядами евкаліптів. Здавалося, він ніколи не скінчиться. Але надвечір дерева порідшали, і, нарешті, в невеликій долині мандрівники побачили ряд будівель.

— Сеймур! — вигукнув Паганель. — Це останнє місто провінції Вікторія, що його ми мали зустріти на своєму шляху.

— Це справді місто? — поцікавилася Елен.

— Це звичайне селище, — відповів Паганель, — яке колись перетвориться иа місто.

— Чи знайдемо ми там якийсь пристойний готель? — спитав Гленарван.

— Сподіваюся, — відповів географ.