Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Земля тоді, — пояснив він свою думку, — була геть уся порита ямами, в яких роїлася незліченна кількість працьовитих мурах, та ще яких працьовитих! Однак емігранти перейняли в мурах їхній запал у роботі, але не їхню завбачливість. Золота лихоманка призводила до марноти: коштовний метал пропивали, програвали, і цей'трактир, де ми зараз сидимо, напевно, був справжнісіньким пеклом. Гра в кості закінчувалася різаниною. Поліція нічого не могла вдіяти. Губернатор колонії не раз бував змушений виряджати регулярні війська, щоб утихомирити гультяїв. Однак він таки приборкав їх: змусив кожного з них взяти патент на видобуток золота, і на копальнях стало менше бешкетування і безладу, ніж у Каліфорнії.

— Отже, шукачем золота може бути кожний? — спитала Елен.

— Так. Для цього немає необхідності закінчувати університет, досить двох міцних рук. Гнані злиднями, авантюристи прибували на копальні без жодної копійки в кишені, багаті — із заступом, бідні — з ножем, але всі вони хапалися копати землю з таким скаженим завзяттям, якого, звичайно, не вкладали б у жодне чесне ремесло. Який своєрідний вигляд мали тоді ці золотоносні землі! Тут були напнуті намети, брезентові шатра, стояли хижки, землянки, бараки з дощок і гілок. У центрі височив урядовий намет, над яким майорів британський прапор. Навколо нього розташовувалися сині тикові намети державних чиновників, а далі крамниці міняйл, скупників золота, торговців — усіх тих, хто спекулював па цьому поєднанні багатства і бідності. Тут добродії збагачувалися бузумовно. Досить було подивитися иа цих довго-бородих золотошукачів у червоних вовняних сорочках, що жили тут у бруді й вогкості! Повітря гуло від безперервних ударів заступів об землю, і смерділо від випарів трупів тварин, що валялися навкруги. Бідолашних шукачів золота хмарою обгортала ядушлива курява. Такі умови, звісно, сприяли великій смертності. І коли б усім цим авантюристам щастило! Але страждання ие винагороджувалися, і якщо добре порахувати, то виявилося б, що на одного шукача золота, який розбагатів, припадає сто, двісті, а то й тисяча померлих у пестатках і розпачі.

— Чи не можете ви, Паганелю, розказати нам, як тоді добували золото? — спитав Гленарван.

— Робилося це дуже просто, — відповів географ. — Перші шукачі золота промивали дорогоцінний метал майже так само, як це й зараз роблять деінде у Франції. Нині золотопромислові компанії добувають золото інакше: вони дістаються безпосередньо до джерел золота, до золотоносних жил, що містять самородки, лусочки і піщинки. Але перші шукачі золота задовольнялися лише промиванням золотоносних пісків. Вони рили землю, брали ті її шари, що їм здавалися найбагатшими на золото, а потім, промиваючи їх, добували коштовний метал. Промивали грунт за допомогою машини. Це був ящик завдовшки від п’яти до шести футів, щось схоже иа відкриту труну, розділену на два відділення. В одному з них були розміщені одне над одним решета, причому внизу ставилися густіші. Друге відділення донизу звужувалося. І от у верхнє решето першого відділення насипали золотоносний пісок, лили на нього воду, а потім починали колихати, як колиску. При цьому на першому решеті залишалися камінчики, па інших — руда і пісок. Розріджена земля виходила з водою через друге відділення, що звужується донизу. Така була машина, якою тоді користувалися.

— Але і її треба було мати, — зауважив Джон Манглс.

— Звичайно машину купували в тих, хто розбагатів чи в шукачів золота, які розорилися, або ж обходилися без неї.

— А чим же ЇЇ тоді заміняли? — спитала Мері Грант.

— Залізним листом, дорога Меріє звичайним залізним листом. Землю віяли, як пшеницю, з тією лише відмінністю, - що замість пшеничних зерен іноді траплялися золоті зернини. Першого ж року золотої лихоманки багато шукачів золота розбагатіли, не вдаючись до якогось іншого устаткування. Бачите, друзі мої, то був чудовий час, хоча за чоботи і платили сто п’ятдесят франків, а склянка лимонаду коштувала десять шилінгів. Адже хто приходить перший, той завжди виграє. Золота було скрізь досхочу: і ііа поверхні землі, і иа дні струмків, і навіть на вулицях Мельбурна — адже, намощуючи бруківку, використовували золотоносний пісок. Таким чином, протягом часу з двадцять шостого січня по двадцять четверте лютого 1852 року, з гори Александр було вивезено до Мельбурна під державним конвоєм на вісім мільйонів двісті тридцять вісім тисяч сімсот п’ятдесят франків дорогоцінного металу. Це становить у середньому сто шістдесят чотири тисячі сімсот двадцять п’ять франків щоденного видобутку золота.

— А чи пам’ятає хтось з населения випадки раптового збагачення? — спитала Елен.

— Деякі залишилися.

— І ви про них чули? — спитав Гленарван.

— Звичайно, чув, — відповів Паганель. — 1852 року в окрузі Балларат знайшли самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, у Джісленді, — вагою в сімсот вісімдесят дві унції, і там же 1861 року знайшли самородок вагою у вісімсот тридцять чо- ₍ тири унції.