Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Трохи розумію, — відповів боцман, — бо в кожного племені своя особлива говірка. Проте, мені здається, я здогадуюся, в чім тут річ: бажаючи віддячити містера Гленарвана за частування, ці дикуни хочуть показати йому щось подібне до бою.

Він мав рацію'. Тубільці без зайвих слів накинулися одне на одного з добре вдаваною люттю.

Справді, за словами мандрівників, австралійці чудові актори; і в даному разі вони виявили неабиякий талант.

Уся їхня зброя і для нападу і для захисту складається з палиці — дрючка, здатного проломити найміцніший череп, — та із сокири, схожої на індіанський томагавк, зроблений з дуже міцного загостреного каменя, затиснутого між двома палицями і прикріпленого до них рослинним клеєм. Ця сокира з довгою ручкою, футів десять завдовшки, є грізною зброєю в бою і корисним інструментом у мирний час. Залежно від обставин, вона відтинає і голови, і гілки, .рубає то людські тіла, то стовбури дерев.

Воїни, лементуючи, нападали одне на одного, вимахуючи палгі-цями і сокирами. Одні падали, наче вбиті, інші переможно вигукували. Жінки, особливо старі, як несамовиті, підбурювали бійців, накидалися на вдавані трупи і робили вигляд, що люто їх шматують. Елен увесь час боялася, коли б ця гра не перетворилася на справжній бій. Утім, діти, що брали участь у цьому вдаваному бою, лупцювали одне одного по-справжньому; особливо щедрими на стусани були дівчатка.

Цей удаваний бій тривав уже хвилин десять, коли раптом дикуни зупинилися. Зброя випала з їхніх рук. Запала глибока тиша, що перемінила галас і сум’яття. Тубільці застигли у своїх позах, немов дійові особи живих картин. Здавалося, вони скам’яніли. Що ж стало причиною цієї раптової зміни, цього заціпеніння? Невдовзі це з’ясувалося. Над кронами камедних дерев з’явилася зграйка какаду. Птахи наповнили повітря своїм щебетом; їхнє яскраве оперення робило зграйку схожою на летючу веселку. Саме ця поява барвистої зграї і спинила бій: війну заступило більш корисне заняття — полювання.

Один із тубільців, схопивши якусь зброю своєрідної форми, пофарбовану в червоний колір, залишив своїх ще й досі нерухомих товаришів і, пробираючись серед дерев і кущів, попрямував до того місця, над яким пурхала вгорі зграя какаду. Вій пересувався поповзом, безгучно, не торкаючись жодного листочка, ие зрушуючи з місця жодного камінчика. Здавалося, по землі ковзає якась тінь.

Підкравшись до птахів на досить близьку відстань, дикун метнув свою зброю. Вона полетіла по горизонтальній лінії, футів за два від землі. Пролетівши десь сорок футів, вона, не вдарившись об землю, раптом під прямим кутом піднялася вгору футів на сто, збила понад дюжину птахів, а потім, описавши параболу, повернулася назад і впала до ніг мисливця.

Гленарван і його супутники були вражені — вони не вірили своїм очам.

— Це бумеранг, — пояснив Айртон.

— Бумеранг! Австралійський бумеранг! — вигукнув Паганель і миттю кинувся піднімати цю дивну зброю, щоб, як дитина, подивитися, що там у неї всередині.

Справді, можна було подумати, що всередині цього бумеранга схований якийсь механізм, що якась раптово звільнена пружина змінює його напрямок. Але нічого такого в ньому не було. Бумеранг був усього лиш загнутим шматком твердого дерева тридцять-сорок дюймів завдовжки. Товщина цього шматка всередині дорівнювала приблизно трьом дюймам, а обидва кінці — загострені. Його увігнута частина була на півдюйма вужча, край з випуклого боку був загострений. Це було так само нескладно, як і незрозуміло.

— Так ось він який, цей славетний бумеранг! — сказав Пага-иель, ретельно оглянувши дивну зброю. — Шматок дерева і більше нічого. Але чому ж він, рухаючись у горизонтальному напрямку, раптом піднімається вгору, а потім повертається до того, хто його кипув? Ні вчені, ні мандрівники досі не змогли пояснити це явище.

— Чи не схожий бумеранг на серсо? Адже кинуте певним способом, воно повертається до своєї вихідної точки, — мовив Джон Манглс.

— Або, скоріше, чи не схоже це явище на зворотний рух більярдної кулі, що дістала удар киеГм у певну точку? — додав Гленарван.

— Аніскілечки, — відповів Паганель. — В обох цих випадках маємо точку опор», що зумовлює зворотну дію: у серсо — земля, а в більярдній кулі — поверхня більярда. Але тут такої точки опору немає: зброя не торкається землі, а проте вона піднімається на значну висоту.

— Як ви поясните таке явище, пане Паганелю? — запитала Елен.

— Я ие пояснюю його, а тільки ще раз засвідчую факт. Очевидно, тут усе залежить від способу, яким кидають бумеранг, і від особ-ливостей його будови. А спосіб кидання — це вже таємниця австралійців.

Однак час минав, і Гленарван, вирішивши, що не слід більше затримуватися, хотів був уже просити мандрівниць зайняти місця у фургоні, коли в цю мить прибіг дикун і збуджено вигукнув кілька слів.

— Он як! — сказав Айртон. — Вони побачили казуарів.

— То йдеться про полювання? — зацікавився Гленарван.

— О, це неодмінно треба подивитися! — вигукнув Паганель. — Видовище має бути цікаве. Цілком можливо, вони знову пустять бумеранг.