Верн Ж. Діти Капітана Грната

— А що думаєте з цього приводу ви, Айртоне? — спитав Гленарван боцмана.

— Мені здається, не слід втрачати такої нагоди, сер, — відповів той.

Тубільці тим часом не гаяли ані хвилини. Адже вбити кількох казуарів — для них надзвичайна подія: це означає, що плем’я буде забезпечено їжею принаймні на кілька днів. Зрозуміло, мисливці вдаються до всіх засобів, щоб захопити таку здобич. Але яким чином вони зможуть наздогнати таку прудконогу тварину без собак і убити її без рушниць? Це було найцікавіше в тому видовищі, що його так жадав побачити Паганель.

Ему, або австралійського казуара (тубільці називають його «му-рек»), дуже рідко зустрінеш в австралійських рівнинах. Це великий птах заввишки два з половиною фута. В нього біле м’ясо, що нагадує м’ясо індички. На голові в казуара рогова луска, очі його світло-коричневі, дзьоб чорний, загнутий донизу. На ногах — по три пальці, озброєні могутніми пазурами. Крила його — справжні цурпалки, і літати він не може. Його оперення, або, можна сказати, його вовна, більш темного кольору на шиї і на грудях. Та хоч казуар не літає, зате бігає так швидко, що обжене, найшвидшого скакового коня. Захопити казуара можна тільки хитрощами.

Ось чому на заклик дикуна, який прибіг, негайно ж відгукнулося з десяток австралійців. Вони, немов загін стрільців, розсипалися мальовничою рівниною, що рясніла синіми квітами дикого індиго. Наші мандрівники збилися купкою на узліссі мімозового гаю.

При наближенні тубільців кілька казуарів піднялися й відбігли від них. Дикун, який сповістив про казуарів, очевидно, мисливець цього племені, впевнившись, де осіли птахи, зробив знак товаришам, щоб ті не йшли далі. Дикуни простяглися на землі, а мисливець вийняв із _: сітки дві майстерно зшиті докупи шкіри казуарів і надягнув їх на себе. Потім він підняв над головою праву руку і став наслідувати ходу казуара, який шукає собі поживу. Мисливець попрямував до зграї. Він то зупинявся, удаючи, іцо шукає насіння, то здіймав навколо себе ногами цілі хмари пилу.

Усе це було виконано бездоганно. Неможливо було більш точно відтворити звички казуара. До того ж дикун так правдоподібно наслідував глухе бурчання казуара, що обдурив самих птахів.

Невдовзі дикун опинився серед безтурботної зграї. Раптом він змахнув дрючком — і п’ять казуарів із шістьох упали біля нього. Полювання успішно закінчилося. Гленарван, мандрівниці і весь загін попрощалися з тубільцями.

Розділ XVII СКОТАРІ-МІЛЬЙОНЕРИ

Після спокійної ночі під 146° 15' довготи мандрівники шостого січня, о сьомій годині райку, знову вирушили в дорогу, перетинаючи велику округу Муррей.

Вони рухалися на схід, і сліди копит їхніх коней і , ратиць биків викреслювали посеред рівнини прямісіньку лінію. Вони двічі перетнули сліди скватерів, що тяглися на північ, і всі ці сліди безсумнівно переплуталися б, коли б на курній землі чітко не відбивалися підкови Гленарванового коня з клеймом.стоянки Блек-Пойнт — трилисником. ■

Місцями рівнину борознили звивисті річки, часто висхлі, по берегах яких росли букси. Усі ці річки беруть початок на схилах гір Буффало, невисоке, але мальовниче пасмо яких хвилястою смужкою вимальовувалося иа обрії.

Вирішено було до ночі дістатися цих гір і там отаборитися. Айртон став .підганяти своїх биків, і ті, подолавши за день тридцять п’ять миль, хоч і втомилися трохи, але все-таки дотягли колимагу до підніжжя гір Буффало. Тут, під крислатими деревами, напнули намет. Спадала ніч. З вечерею швидко покінчили: після такого переходу більше хотілося спати, ніж їсти.

Паганелю першому випало чергувати. Щоб не задрімати, він з рушницею иа плечі прогулювався туди-сюди. Хоча місяця і не було, але яскраво сяяли південні зірки і ніч була світла. Вчений розважався, читаючи велику книгу неба, завжди відкриту поглядам і таку цікаву для тих, хто може її розуміти. Глибоку тишу заснулої природи порушував лиш брязкіт залізних пут на ногах стриножених коней.

Паганель, захопившись своїм астрономічним спогляданням, поринув більше у небесні, ніж у земні справи, коли раптом із задуми його вивели якісь віддалені звуки. Географ став уважно дослухатися, і, на його превеликий подив, йому вчулися звуки рояля. До нього долинули кілька трепетних і дужих акордів. Помилки бути не могло.

— Рояль у пустелі! — пробурмотів Паганель. — Ніяк не можу

в це повірити! •

Справді, це було більш ніж дивно, і Паганель почав запевняти себе, що це якийсь дивний австралійський птах наслідує звуки рояля, так само як деякі тутешні птахи наслідують звуки годинг ника чи точильної машини.

У цю мить у повітрі пролунав ясний, чистий голос — до піаніста приєднався співак. Паганель слухав, усе ще не вірячи в те, що чує. Але за кілька хвилин він був змушений зізнатися, що чує чудесні звуки арії «II тіо ієбого іапіо» з «Дон-Жуана».

«Біс би його взяв! Хоч які дивовижні австралійські птахи, але найобдарованіший у співі папуга не може заспівати арію з опери Моцарта!» — подумав географ і став насолоджуватися мелодією.