Верн Ж. Діти Капітана Грната

Гленарван не міг не виконати прохання своїх привітних господарів провести весь день у маєтку. Ці дванадцять годин затримки, звичайно, були стількома ж годинами відпочинку як для мандрівни-'ків, так і для їхніх коней і биків, що вже стояли у зручних стайнях.

Отже, вирішено було залишитися до наступного ранку. Молоді господарі запропонували своїм гостям програму дня, і всі охоче на неї пристали.

Опівдні семеро чистокровних коней нетерпляче били копитами об землю біля ґанку будинку. Дамам подали коляску, запряжену цугом. Рушили в дорогу. Вершники, озброєні чудовими мисливськими рушницями, їхали по обидва боки екіпажа. Мисливці мчали верхи попереду, а собаки сповнювали ліс радісним гавканням.

Протягом чотирьох годин кавалькада об’їхала всі алеї і дороги парку, який за своїми розмірами не поступався перед якоюсь маленькою німецькою державою. Щоправда, тут було менше жителів, зате все навкруги аж кишіло баранами. Що ж до дичини, то її було стільки, що вигнати більшу її кількість иа мисливців не змогла б ціла армія загоничів. Тому невдовзі залунали один за одним постріли, полохаючи мирних мешканців гаїв і рівнин. Юний Роберт, який полював поруч з Мак-Наббсом, творив чудеса. Відважний хлопець, незважаючи на вмовляння сестри, був завжди попереду і стріляв перший. Але Джон Манглс узявся наглядати за Робертом, що цілком влаштовувало його сестру.

Під час цієї облави було забито кілька австралійських тварин. Досі Паганель знав їх тільки за назвою. Поміж цими тваринами були, між іншим, вомбат і бапдикут.

Вомбат — це травоїдна тварина. Він завбільшки з барана, і м’ясо його дуже смачне. Бандикут — тварина з родини сумчастих — перевершує хйтрістю навіть європейську лисицю і міг би повчити її мистецтву викрадати мешканців курників. Цю тварину, досить бридку на вигляд, завдовжки півтора метра, вполював Паганель і з мисливського честолюбства назвав її чудовою.

— Чарівна тварина! — заявив географ.

Роберт спритно підстрелив волохатохвосту тварину, схожу на маленьку лисицю. Її чорне з білим хутро було не гірше,.ніж у куниці. Потім хлопець вполював ще двійко якихось звірків, що ховалися в густому листі великих дерев.

Але серед усіх цих мисливських подвигів безперечно найзахоп-ливішим було полювання на кенгуру. Близько четвертої години собаки сполохали цілий табун цих цікавих сумчастих тварин. Дитинчата миттю підхопилися в материнські сумки, і вся зграя вишикувавшись в ряд, помчала геть. Дуже цікаво було спостерігати за величезними стрибками кенгуру. їхні задні лапи вдвічі довші за передні і розтягуються, немов пружини.

На чолі цього табуна щодуху нісся самець заввишки п’ять футів, чудовий екземпляр кегнуру-велетня. Гнали тварин невпинно протягом чотирьох-п’яти миль. Кенгуру не виявляли-ознак утоми, а собаки, що небезпідставно боялися їхніх могутніх лап із гострими пазурами, ие дуже прагнули до них наблизитися. Але нарешті знесилений табун зупинився, і кепгуру-велетень, притулившись до стовбура дерева, приготувався до захисту. Один із собак у запалі погоні підкотився до самця, але тієї ж миті злетів у повітря і впав на землю з розпоротим черевом. -

Напевно, і всім собакам було б не під силу подолати цих могутніх тварин. Довелося мисливцям узятися за рушниці — тільки кулі могли здолати кенгуру-велетнів.

У цю мить Роберт мало не став жертвою своєї необачності. Щоб краще прицілитися, хлопець так наблизився до кенгуру, що той кинувся на нього. Роберт закричав. Мері Грант, яка сиділа в екіпажі, з жахом, не в змозі вимовити жодного слова, простягла руки до брата. Жоден з мисливців не наважувався стріляти, боячись влучити в хлопчика. Джон Манглс, ризикуючи життям-, кинувся з оголеним мисливським ножем на кенгуру і вразив його у самісіньке серце. Тварина звалилася на землю. Роберт підвівся на ноги, цілий і неушкоджений. Мить — і сестра радісно притискала його до своїх грудей.

— Дякую, містере Джон, дякую! — сказала Мері Грант, простягаючи руку молодому капітану.

— Я мав його оберігати, — сказав Джон Манглс, потискуючи тремтячу руку молодої дівчини.

Цією подією закінчилося полювання.

Після загибелі ватажка кенгуру розбіглися, а кенгуру-велетня мисливці повезли до господи.

Повернулися додому о шостій годині вечора. На мисливців чекав пишний обід. Гостям особливо сподобався бульйон із хвоста кенгуру, приготовлений по-австралійськи.

Після десерту з морозива і шербету гості перейшли до вітальні. Вечір був присвячений музиці. Елен, чудова піаністка, взялася акомпанувати привітним господарям, і ті з великим задоволенням виконали уривки з новітніх партитур Гуно, Фелісьєна Давида і навіть із творів Ріхарда Вагнера.

Об одинадцятій годині вечора подали чай. Приготовлений він був по-англійському. Але Паганель попросив, щоб йому дали покуштувати австралійського чаю. Географу принесли рідину, схожу на чорнило. Нічого дивного — півфунта чаю кипіло в літрі води протягом чотирьох годин! Паганель покуштував, скривився, але сказав, що напій чудовий.

Розділ XVIII АВСТРАЛІЙСЬКІ АЛЬПИ