Гленарван вагався. Може, він і послав би наказ «Дункану», на чому так наполягав Айртон, коли б проти цього плану надзвичайно енергійно не повстав майор. Мак-Наббс доводив, що присутність Айртона необхідна для експедиції: адже він знав околиці узбережжя, і якщо загін випадково натрапить на сліди Гаррі Гранта, то ніхто краще боцмана не зуміє повести загін цими слідами; нарешті, тільки він, Айртон, зможе вказати те місце, де сталася аварія «Британії». Одне слово, майор наполягав на тому, щоб подорож тривала без змін. Він знайшов однодумця в особі Джона Манглса. Молодий капітан сказав Гленарвапу, що його розпорядження легше буде переслати на «Дункан» з бухти Туф'ольд морським шляхом, ніж відряджати тепер гінця, який буде змушений проїхати верхи двісті миль диким краєм. Майор і капітан взяли гору. Гленарван вирішив послати гінця після прибуття в бухту Туфольд. Майору, який спостерігав за Айртоном, здалося, що па обличчі в нього відбилося розчарування. Але Мак-Наббс нікому пе сказав про свої спостереження, а, як і завжди, залишив їх при собі.
Рівнини, що простиралися біля підніжжя Австралійських Альп, ледь помітно йшли похило на схід: Монотонну одноманітність їхньої рівної поверхні подекуди порушували гайки мімоз, евкаліптів, різних порід камедних дерев, а також кущі рослини гастро-лобіум грандіфлорум з яскравими квітами. Часто дорогу перетинали невеликі гірські річки, точніше, — струмки, береги яких густо позаростали дрібним очеретом і орхідеями. їх переходили убрід. Удалині видно було, як .при наближенні загону кидаються врозтіч зграї дрохв і казуарів, а через кущі чагарів перестрибують кенгуру. Але у вершників і на думці не було полювати, а їхнім стомленим коням теж було ІІЄ до цього.
До того ж стояла ядушлива спека. Повітря було насичене електрикою. І тварини і люди відчували на собі її вплив. Усі вони, стомлені, мовчки посувалися вперед. Тишу порушували лише вигуки Айртона, що підганяв змучених биків.
З дванадцятої години до другої загін їхав дивовижним лісом з папоротей. Звичайно, коли б наші мандрівники були не такі потомлені, він би викликав у них захоплення. Ці деревоподібні заввишки тридцять футів саме квітли. Це тільки коні, але й вершники, не пригинаючись, проїжджали під схиленим віттям гігантських папоротей, й інколи коліщатко чиєїсь шпори побрязкувало, вдаряючись об їхні стовбури. Під нерухомими парасолями зеленого листя панувала прохолода, па яку ніхто ие ремствував. Паганель, як завжди експансивний, випустив кілька таких голосних зітхань, які виражали задоволення, що налякало зграї папуг і какаду; ті здійняли оглушливе щебетання.
Географ продовжував радіти і захоплено щось вигукувати, як раптом просто перед очима своїх супутників захитався і гепнувся разом зі своїм конем на землю. Що це з ним? Запаморочилася голова від задухи чи, може, від спеки?
Усі кинулися до нього.
— Паганелю! Паганелю! Що з вами? — закричав Гленарван.
— Зі мною сталося те, що я залишився без коня, дорогий друже, — відповів географ, вивільняючи ноги зі стремен.
— Що, ваш кінь...
— ...упав, немов уражений блискавкою, зовсім так само, як кінь Мюльреді.
Гленарван, Джон Манглс і Вільсон оглянули тварину. Паганель не помилився: кінь був мертвий.
— Дивио! — мовив Джон Манглс.
— Дуже дивно... — пробурмотів майор.
Гленарвана дуже занепокоїло це нове лихо. Адже в такрму пустельному краї не можна було дістати коня. А якщо це пошесть, то подальший шлях експедиції буде досить скрутним.
До вечора підозра на пошесть підтвердилася: здох третій кінь, на якому їхав Вільсон, а за ним — що було, мабуть, йде більшою бідою — загинув також і один з биків. Тепер у розпорядженні експедиції залишалося тільки троє биків і четверо коней.
Становище ставало загрозливим. Вершники,-що втратили коней, могли зрештою йти пішки: адже до них чимало скватерів подорожували цим пустельним краєм саме в такий спосіб. Та коли доведеться через загибель биків покинути фургон, як бути тоді з мандрівницями? Чи зможуть вони подолати пішки сто двадцять миль, які залишилися до бухти Туфольд?
Стривожені, Гленарван і Джон Манглс оглянули вцілілих коней. Чи можна було запобігти новим жертвам? Вони не виявили не те що ознак якоїсь хвороби, але навіть кволості. Коні здавалися цілком здоровими і дорога їх не знесилювала. Гленарван почав сподіватися, що ця дивна пошесть обмежиться чотирма полеглими тваринами.
Такої ж думки був і Айртои. Боцман зізнався, що він не може збагнути, чому так раптово гине худоба.
Маленький загін знову вирушив у путь. Час від часу то один, то другий з тих, хто йшов пішки, сідав у фургон відпочити. Увечері після невеликого переходу, всього в десять миль, зробили привал і отаборилися. Ніч минула спокійно в гайку під деревоподібними папоротями,, серед листя якого шугали величезні кажани, що тут їх влучно називають летючими лисицями.