Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Звичайно, мені це. відомо, — похопився географ, який охоче б узяв свої слова назад. — Відкіля це я взяв? Які там каторжники — про них ніхто ніколи і не чув в Австралії! До того ж досить їм висадитися тут, як вони враз стають чесними людьми. А все клімат, міс Мері! Знаєте, сприятливий вплив клімату...

Бідолашний учений, намагаючись загладити свою провину, загрузав щодалі глибше, як той візок. Елен ие зводила з нього очей, і це його ще дужче нервувало. Збагнувши це і щоб більше не бентежити географа, Елен повела Мері в намет, де Олбінет готував сніданок за всіма правилами кулінарного мистецтва.

— Мене самого варто було б заслати на каторгу за це! — зніяковіло сказав Паганель.

— І я такої думки, — погодився Гленарван. Незворушно серйозний тон, яким було це сказано, ще дужче пригнітив шанованого географа. Гленарван із Джоном Манглсом пішли до фургона.

У цю мить Айртон і обидва матроси намагалися витягти її з трясовини. Запряжені один біля одного бик і кінь напружували всі свої сили. Посторонки, здавалося, от-от мали порватися, хомути готові були луснути. Вільсон і Мюльреді силкувалися зрушити з місця колеса, а боцман підганяв вигуками і палицею тварин. Важкий візок не рухався. Глина, що вже встигла підсохнути, тримала його, мов цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб зробити її менш тужавою. Марно: візок угруз і, як і раніше, не рухався з місця. Поновили спробу, та все марно, тому стало зрозуміло, що нічого пе можна зробити. Залишалося одне — розібрати візок иа частини. Але через брак інструментів і це виявилося неможливим.

Тільки Айртон не в.ідступався — він хотів будь-що подолати цю перешкоду. Він уже збирався почати нову спробу тягти візок, але Гленарван зупинив його.

— Досить, Айртоне, досить! — сказав він. — Бика і коня нам треба берегти. Оскільки ми вже вирішили подорожувати пішки, то одна з цих тварин повезе наших мандрівниць, а друга — провізію. Вони ще нам будуть дуже потрібні.

— Добре, сер, — відповів боцман і став розпрягати змучених тварин.

— А тепер, друзі мої, — продовжував Гленарван, — вернімось до табору.' Влаштуємо нараду, обговоримо наше становище, зважимо, на що ми можемо сподіватися і чого нам доведеться остерігатися, а потім щось вирішимо.

Мандрівники після важкої ночі досить скромно поснідали, а потім почали радитися з приводу становища, в яке вони потрапили. Усі присутні повинні були висловити свою думку.

Насамперед слід було точно визначити місцезнаходження табору. Паганель виконав це покладене на нього доручення дуже сумлінно. '

За словами географа, їхня експедиція знаходилася на березі річки Сноуї, на тридцять сьомій паралелі, під 147°53' довготи.

— А які точні координати бухти Туфольд? — запитав Гленарван.

— Вона знаходиться на сто п’ятдесятому градусі довготи, — відповів Паганель.

— Скільки ж миль становлять ці два градуси сім мінут?

— Сімдесят п’ять миль.

— А на якій від нас відстані Мельбурн?

— Двісті миль, щонайменше.

— Гаразд, — мовив Гленарван. — Тепер, коли ми точно знаємо, де ми знаходимося, поміркуймо, як діяти нам далі.

Усі зійшлися на тому, що треба негайно вирушати до узбережжя. Елен і Мері Грант зобов’язалися робити щодня по п’ять миль. Відважні жінки були готові, якщо знадобиться, йти пішки від річки Сноуї до самої Туфольд.

— Ви відважна подруга в подорожі, дорога Елен, — сказав дружині Гленарван. — Але чи-можемо ми бути впевнені, що, прийшовши в цю бухту, знайдемо там те, що нам потрібно?

— Безперечно, — сказав Паганель. — Еден — місто, що існує не відучора, і між ним і Мельбурном повинні часто курсувати судна. Але мені здається, що за тридцять п’ять миль звідси, в поселенні Делегейт, ми зможемо не тільки купити харч, але й добути засоби для пересування.

— А як з «Дунканом»? — запитав Айртон. — Чи не вважаєте ви, сер, своєчасним наказати йому йти до бухти Туфольд?

— Яка ваша думка, Джоне? — запитав Гленарван.

— Мені здається, сер, вам пе слід квапитися з цим, — відповів, поміркувавши, молодий капітан. — Ви завжди встигнете викликати Тома Остіна на узбережжя.

— Це цілком очевидно, — додав Паганель.

-- Не треба забувати, — продовжував Джон Манглс, — що за чотири чи п’ять днів ми будемо в Едені.

— Чотири-п’ять днів? — повторив Айртон, похитуючи головою. — Ні, капітане, вважайте, що на це знадобиться п’ятнадцять, а то й усі двадцять, коли ви не хочете шкодувати потім, що припустилися помилки.

— П’ятнадцять чи двадцять днів для того, щоб пройти сімдесят п’ять миль! — вигукнув Глецарван.

— І це щрнайменше, сер. Адже вам доведеться продиратися через найважчі місця Вікторії — через пустельні місця, де, за словами скватерів, немає жодних стоянок, де нічого не можна дістати. Все там заросло чагарниками, доріг немає. Просуватися треба буде із сокирою або смолоскипом у руках, а за таких умов, повірте мені, ви багато за день не пройдете.

Айртоп сказав усе це впевнено, а коли очі присутніх запитливо звернулися в бік Паганеля, географ, хитнувши головою, підтвердив боцманові слова.