Верн Ж. Діти Капітана Грната

Нарешті почало світати. Дощ ущух, але сонячне проміння не могло пробитися крізь навислі густі хмари. Навкруги розкинулися широченні калюжі жовтуватої води, схожі на каламутні, брудні ставки. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари і насичували повітря нездорового вогкістю.

Гленарван вирішив передусім оглянути візок. Він вважав, що це — найважливіше. Він угруз посеред великої западини у клейку глину. Передній хід майже весь провалився в трясовину, а задній — аж по осі. Витягти його було справою нелегкою навіть для спільних зусиль людей, биків і коней.

— У будь-якому разі, слід поспішати, бо, коли глина почне висихати, нам буде ще важче, — сказав Джон Манглс.

— Поспішаймо, — озвався Айртон.

Гленарван, обидва матроси, Джон Манглс і Айртон пішли по биків і коней до лісу, де ті ночували. Це був похмурий на вигляд обрідиий лісок з високими камедними деревами. На великій відстані одне від одного височіли геть засохлі дерева, з них давним-давно повідвалювалася кора, і це робило їх схожими на коркові дуби під час здирання корка. Вгорі, двісті футів над землею, вони простягли свою жалюгідну крону з оголеними гілками, що перепліталися між собою. Жоден птах не сидів на цих деревах-кістя-ках, жоден листочок не тремтів на їхніх висохлих сучках. Що спричиняє це поширене в Австралії явище, коли вимирають цілі масиви лісів, невідомо. Ані старі тубільці, ані їхні батьки, які давно поховані в гаях смерті, не бачили ці ліси зеленими.

Гленарван, йдучи під цими мертвими деревами, дивився на сіре небо, на тлі якого чітко вимальовувалися, начебто вирізані, дрібні їхні гілочки. Айртон дуже дивувався, ие знаходячи коней і биків на тому місці, куди він їх відвів учора ввечері; не могли ж стриножені тварини заблукати далеко!

їх шукали в лісі скрізь, але безуспішно. Здивований Айртон повернувся на берег Сноуї, порослий чудовими мімозами. Тут він узявся голосно гукати своїх биків звичним для них окликом, але ті не з’являлися. Боцман, здавалося,-був дуже занепокоєний; його супутники з тривогою поглядали одне на одного.

Так у марних пошуках минула ціла година, і Гленарван уже хотів було повернутися до їхньої колимаги, від якої вони відійшли на добру милю, як раптом почув іржання, а потім майже одночасно і ревіння бика.

, — Ось вони де! — вигукнув Джон Манглс, пробираючись між високими кущами гастролобіума, в яких вільно могла б сховатися і ціла череда.

Гленарван, Мюльреді й Айртон кинулися вслід за ним і заціпеніли: двоє биків і троє коней, як і ті, що загинули раніше, лежали розпростерті на землі, мов уражені блискавкою. Трупи вже встигли задубіти. Серед мімоз каркала зграя голодних круків, очікуючи, коли можна буде накинутися на здобич.

Гленарван і його супутники перезирнулися. У Вільсона злетіло з уст міцне слівце.

— Нічого не вдієш, Вільсоне, — сказав, ледь стримуючись,

Гленарван. — Айртоне, відведіть бика і коня. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.

— Коли б візок не загруз у болоті, — мовив Джон Манглс, — то бик і кінь, посуваючись поволі, мабуть, змогли б дотягти його до узбережжя. Тож нам за будь-яку ціпу треба визволити цей клятий візок.

— Спробуємо це зробити, Джоне, — відповів Гленарван. — А тепер повертаймось до табору: там, певно, вже турбуються.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді — з коня, і всі, тримаючись звивистого берега річки, рушили до табору.

За півгодини Паганель, Мак-Наббс, Елен і Мері Грант вже знали про все, що сталося.

— А шкода, Айртоне, що вам пе довелося підкувати всіх наших тварин тоді, коли ми переходили Вімери, — не втримавшись, сказав боцману майор.

— Чому, сер?

— Та тому, що з усіх наших коней вцілів тільки той, що був підкований вашим ковалем.

— Так і є! — сказав Джон Манглс,. — От дивна випадковість!

— Випадковість, і тільки, — відповів боцман, пильно дивлячись на майора.

Мак-Наббс міцно стиснув уста, ніби не хотів вимовити ті слова, що вже ладні були в нього вихопитися.

Гленарван, Манглс, Елен, здавалося, чекали, щоб майор висловив до кінця свою думку, але він мовчки повернувся до візка, що його оглядав Айртон.

— ТІ То він хотів сказати? — спитав Гленарван Джона Манглса.

— Не знаю, — відповів молодий капітан, — але майор не така людина, щоб говорити безпідставно.

— Звичайно, Джоне, — сказала Елен. — Мак-Наббс, очевидно, в чомусь підозрює Айртона.

— Підозрює? — стенувши плечима, перепитав Паганель.

— Але в чому? — здивувався Гленарван. — Невже він вважає, що Айртои може згубити наших коней і биків? З якою метою? Хіба його інтереси не збігаються з нашими?

— Ви маєте рацію, дорогий Едуарде, — мовила Елен, — і ще я додам, що від самого початку нашої подорожі боцман неодноразово доводив нам свою відданість.

— Безсумнівно, — погодився Джон Манглс. — Але що ж тоді означають слова майора? Я обов’язково мушу це з’ясувати.

— Чи не вважає вій його спільником тих каторжників? — нерозважно вигукнув Паганель.

— Яких каторжників? — запитала Мері Грант.

— Пап Паганель помилився, — поспішно відповів Джон Манглс. — Йому добре відомо, що в провінції Вікторія немає каторжників.