Верн Ж. Діти Капітана Грната

Гленарван і боцман повернулися до фургона. Звідси загін вирушив до того місця, де шлях до Люкноуського перевалу пролягав через вузький, звивистий прохід, що перетинав гірський кряж. Почався важкий підйом. Не раз довелося мандрівницям сходити з візка, а їх супутникам — спішуватися. Доводилося підтримувати важку колимагу, підштовхувати її, притримувати на небезпечних спусках, розпрягати биків на крутих заворотах, підкладати клинці під колеса, коли вона починала котитися назад. Не раз Айртон змушений був підпрягати коней, і без того стомлених підйомом.

Чи то надзвичайна втома чи щось інше було причиною, але цього дня один кінь упав. Він раптом звалився на землю, хоч ніщо перед тим не віщувало цього, і коли Мюльреді хотів підняти коня, — бо то був його кінь, — він виявився мертвим.

Айртон підійшов і почав оглядати тварину, що лежала на землі. Очевидно, він ніяк ие міг збагнути, що стало причиною цієї миттєвої смерті.

— Напевно, в коня лопнула якась судина, — сказав Гленарван.

— Напевно, так, — погодився Айртон,

— Сідай на мого коня, Мюльреді, — запропонував Гленарван матросові, — а я поїду з дружиною у фургоні.

Мюльреді погодився, і маленький загін, покинувши мертвого коня на поживу крукам, продовжив свій важкий підйом.

Пасмо Австралійських Альп не дуже широке: проходи, що перетинають його, не сягають завдовжки і восьми миль. Отож, коли прохід, який вибрав Айртон, справді йшов до східного схилу, то за дві доби маленький загін мав би опинитися по той бік гір, а вже там аж до самого моря ие могло бути жодних нездоланних перешкод і труднощів. *

Удень десятого січня мандрівники дісталися найвищого місця перевалу, на висоті дві тисячі футів. Вони опинилися на плоскогір’ї, відкіля відкривався чудовий краєвид: на півночі виблискувала спокійна гладінь озера Омео, всипана водяними птахами, а за ним розстелялися неосяжні рівнини Муррея; иа південь же тягли-ся зелені простори Джінсленда — його золотоносні землі, високі ліси. Весь цей край справляв враження незайманого, первісного. Тут природа ще панувала над своїми багатствами — над річковими водами, над велетенськими деревами, що не знали ще сокири, і . скватери, які досі, щоправда, рідко там селилися, не наважувалися порушувати цю велич. Здавалося, що ці Альпи відокремлюють один від одного два зовсім різних краї, один з яких/ще зберіг свою первісну дикість. Саме в цей час заходило сонце, і його проміння, пробиваючись крізь важкі хмари, звеселяло яскравими барвами округу Муррей.

А Джіисленд, закритий горами, вже губився у вечірній імлі. На весь заальпійський край, здавалося, впала передчасна ніч. На глядачів, які стояли па межі цих країв, що так разюче відрізнялися один від одного, такий контраст справив сильне враження, і вони схвильовано дивилися иа майже невідомий край, що простирався перед ними, який їм ще треба було перейти аж до самого кордону провінції Вікторія.

Тут же, па плоскогір’ї, мандрівники розбили табір. Наступного ранку почали спускатися. Спускалися досить швидко. Раптом почався сильний град і змусив усіх сховатися під скелями. Це були навіть пе градини, а справжні крижані пластинки завбільшки з долоню, що падали з грозових хмар так стрімко, уемов їх випустили з пращі. І кілька дошкульних ударів перекопали Паганеля і Роберта в необхідності якнайшвидше шукати схованку. Колимагу в кількох місцях зрешетило. Проти ударів таких гострих крижин хтозиа чи встояв би навіть дах будинків. Деякі градини встромлялися навіть у стовбури дерев. Доводилося чекати, поки закінчиться цей нечуваний град, аби ие накликати лиха. Тривав він годину, а по його закінченні маленький загін знову вирушив у дорогу відложистими кам’янистими стежками, слизькими від граду, що швидко танув.

Надвечір фургон уже спускався останніми відрогами Альп серед високих самотніх ялин. Візок добре розтрясло па гірських перевалах, але він, проте, ще міцно тримався на своїх грубих дерев’яних колесах. Гірський прохід вивів до рівнин Джіисленду, і, вибравшись з нього, наші подорожани могли вважати, що вони щасливо перебралися через Альпи. Тут і було вирішено заночувати.

Дванадцятого січня на світанку маленький загін, охоплений неослабною наснагою, знову рушив у путь. Всі прагнули якнайшвидше досягти мети, тобто дістатися до того місця на березі Тихого океану, де сталася катастрофа «Британії». Звичайно, тільки там можна було відшукати сліди потерпілих, а пе тут, у цьому пустельному Джінсленді. І Айртон наполягав, щоб Гленарван швидше посилав наказ йти «Дункану» до східного узбережжя, де яхта могла стати у великій пригоді при розшуках. На думку боцмана, треба було скористатися дорогою, що веде з Люкноу до Мельбурна. Пізніше послати зв’язківця буде важко, бо далі зі столицею немає прямого сполучення.

Думка боцмана здавалася обґрунтованою, і Паганель радив звернути иа неї увагу, бо яхта справді могла б добре прислужитися за подібних обставин, а пізніше, проминувши Люкпоуський шлях, вони ие зможуть уже зв’язатися з Мельбурном.