Верн Ж. Діти Капітана Грната

Поблизу не було ні службових приміщень, ні стаєнь, ні сараїв — нічого, що свідчило б про сільське господарство. Усі ці будівлі -■ справжнє селище більш ніж у двадцять будинків і хатин --знаходилися за чверть милі від будинку, у видолинку. Будинок господарів з’єднували з цим селищем електричні дроти, що забезпечували телеграфне сполучення. Сама ж оселя, віддалена від будь-якого шуму, здавалася загубленою серед густих екзотичних гаїв.

Наприкінці казуарииової алеї через гоміиливу гірську річку було перекинуто гарний залізшій місточок. Він вів у ту частину парку, що прилягала до будинку.

Коли паші мандрівники разом зі своїми господарями перейшли місток, їх зустрів поважний з вигляду управитель. Двері готтем-ського будинку розчинилися, і гості ввійшли до прекрасних апартаментів, що ховалися під цією скромною оболонкою з цегли і квітів.

З передпокою, прикрашеного приладдям для верхової їзди і мисливства, двері вели до просторої вітальні з п’ятьма вікнами. Тут стояв рояль з купою усіляких нот, і старовинними і сучасними, мольберти з незавершеними полотнами, цоколі з мармуровими статуями. На стінах висіло кілька картин фламандських художників, а також гобелени з вишитими на них міфологічними сюжетами. Ноги потопали в м’яких, немов густа трава, килимах, зі стелі звисала старовинна люстра. Повсюди була розставлена коштовна порцеляна, дорогоцінні дрібнички. Дивно було бачити все це в австралійському будинку. У цій казковій вітальні, здавалося, було зібрано все те, що могло подумки перенести в Європу. Здавалося, що знаходишся в якомусь князівському замку у Франції або в Англії.

Світло, просочуючись крізь напівзатемнену веранду і тонку тканину, лилося у вітальню. Елен, підійшовши до одного з вікон, вигукнула від захоплення. Будинок був розташований над широкою долиною, що простягалась на схід до самих гір. Луки змінювали ліси; серед них тут і там проглядали великі галявини, а вдалині виднілися похилі пагорби. Усе це створювало краєвид небачениої краси. Жодна місцевість иа земній кулі не могла б .зрівнятися з цією — навіть уславлена Райська долина в Норвегії, в Телемарку.

Ця велична панорама, зіткана зі смуг світла і тіней, раз по раз змінювалася у сонячних променях.

Поки Елен насолоджувалася краєвидом, що відкривався з вікна, Сенді Патерсон наказав метрдотелю приготувати сніданок для гостей, і менш ніж за чверть години після своєї появи в будинку мандрівники вже сіли за розкішно сервірований стіл. Подані страви і вина були бездоганні, але для гостей найприємнішою була та радість, з якою молоді господарі пригощали їх. Довідавшись за сніданком про мету експедиції, брати Патерсоии жваво зацікавилися розшуками Гленарвана. їхні слова зміцнили надії дітей капітана Гранта.

— Оскільки Гаррі Грант пе з’явився піде па узбережжі, він, напевне, потрапив до тубільців, — сказав Майкл Патерсон. — Судячи зі знайденого документа, капітан точно знав, де знаходиться, і якщо він не дістався до якоїсь англійської колонії, то тільки тому, що його після аварії захопили в полон дикуни.

— Саме так сталося з його боцманом Айртоном, — сказав Джон Манглс.

— А вам ніколи не доводилося чути про загибель «Британії»? — звернулася Елен до братів Патерсонів.

— Ніколи, місіс, - • відповів Майкл.

— Як же, на вашу думку, мали поводитися австралійці зі своїм бранцем?

— Австралійці не жорстокі, — відповів молодий скватер, — і міс Грант може не турбуватися щодо цього. Відомо чимало прикладів, що свідчать про м’якість їхнього характеру. Деякі європейці довго жили серед них і не мали приводу скаржитися на їхню грубість.

— Серед них — Кінг, — сказав Паганель, — єдина людина, що вціліла з усієї експедиції Бьорка.

— Можна згадати й інших, окрім цього відважного дослідника, — втрутився в розмову Сенді Патерсон, — хоча б англійського солдата на ймення Баклі. Баклі дезертирував 1803 року з Порт-Філіппа, потрапив до тубільців і прожив з ними тридцять три роки.

— А в одному з останніх номерів «Австралазійської газети», — додав Майкл ГІатерсон, — є повідомлення про те, що якийсь Мо-рілл повернувся на батьківщину після шістнадцятирічного полону. Історія капітана Гранта, очевидно, схожа на його історію, бо цей Морілл, після загибелі судна «Перуанка» 1846 року, Теж опинився в полоні у тубільців. Отже, мені здається, вам ні в якому разі не слід втрачати надію.

Слова молодих господарів дуже потішили гостей: вони, стверджували те, що казали Паганель і Айртон.

Коли Елен і Мері Грант вийшли з їдальні, чоловіки заговорили про каторжників. Патерсони знали про катастрофу на Кемденському мосту, але зграя каторжників-утікачів, що блукала в околицях, аж ніяк їх не тривожила. Вони були певні, що зловмисники пе наважаться напасти на маєток, де живе понад сто людей. До того ж важко було припустити, що лиходії вирішать заглибитися в пустелю, що прилягає' до річки Муррею, — їм тут нічого робити, — чи ризикнуть наблизитися до колоній Нового Велсу, дороги до яких добре охороняються. Такої ж думки дотримувався і Айртон.