Верн Ж. Діти Капітана Грната

Шлях на південний схід перетинало пасмо Австралійських Альп. Цей гігантський мур хвилеподібною кривою простягається иа тисячу п’ятсот миль і затримує рух хмар иа висоті чотирьох тисяч футів.

Небо було похмуре, і сонячні промені, проходячи крізь шар згущеної пари, були не такі пекучі. Отже, спека майже не давала про себе знати. Зате рухатися, долаючи всі нерівності земної поверхні, ставало дедалі важче. Почали з’являтися пагорби, вкриті молодою порістю камедних дерев. Далі вже потяглися високі пагорби. Це вже були відроги Альп. Дорога весь час йшла вгору. Це особливо відчувалося по тому, як ішли бики. їхнє ярмо скрипіло під вагою громіздкої колимаги, вони голосно пихкали, м’язи ніг напружувалися так, що, здавалося, ось-ось луснуть. Візок тріщав від несподіваних поштовхів, уникнути яких не завжди міг навіть спритний Айртон. Мандрівниці реагували на це з веселим спокоєм.

Джон Манглс зі своїми двома матросами, обстежуючи дорогу, їхав за кілька сотень кроків попереду. Вони вибирали серед нерівностей найзручніші проходи, або, певніше сказати, фарватери, бо рух візка скоріше був схожий на рух корабля, що пливе бурхливим морем серед рифів.

Завдання важке, а часом навіть і небезпечне. Не раз Вільсону доводилося сокирою прокладати шлях крізь густі хащі чагарників. Глинистий і вологий ґрунт немов вислизав з-під ніг. Дорога йшла безперервними об’їздами через нездоланні перешкоди: високі гранітні скелі, глибокі ярки, болотисті озерця. Тому за день ледь просунулися напівградуса довготи.

Ввечері отаборилися біля підніжжя Альп, па березі гірської річки Кобонгра, в маленькій долині, що поросла чагарником заввишки з фут, вкритим сбітло-червоиим листям.

— Так, нелегкий буде перехід через гори, — мовив Гленарван, дивлячись иа гірське пасмо, обриси якого вже почали танути у вечірній імлі. — Альпи! Сама назва змушує замислитися.

— Не треба розуміти буквально, дорогий ГЛепарване, — озвав

ся Паганель. — Вам здається, що ви маєте пройти через всю Швейцарію. Щоправда, в Австралії є, як і в Європі, Піренейські Альпійські гори, але все в мініатюрі. Ці назви свідчать тільки про те, що фантазія географів обмежена або що кількість власних імен аж надто невелика. .

— Тож ці Австралійські, Альпи... — почала Елен.

— ...кишенькові гори, — відповів Паганель. — Ми і не помітимо, як перейдемо через них.

— Кажіть за себе! — сказав майор. — Тільки неуважна людина може перебратися через гірське пасмо і ие помітити цього.

— Неуважна! — вигукнув географ. — Хіба я такий неуважний? Надаю слово нашим дамам. Хіба я з тих пір, як ступив ногою на цей материк, не тримав свого слова? Чи був я хоч раз неуважний? Чи можна дорікнути мені в тому, що я десь схибив?

— Ні, пане Паганелю! — сказала, Мері Грант. — Тепер ви найдосконаліший з усіх людей!

— Навіть занадто досконалий! — сміючись, додала Елен. — Ваша неуважність пасувала вам.

— Коли в мене ие буде жодного недоліку, я стану пересічною людиною! Хіба ие так? — підхопив Паганель. — Тому я сподіваюся, що найближчим часом мені випаде зробити щось таке, що всіх вас дуже насмішить. Бачте, коли я не роблю жодного нерозважливого вчинку, мені здається, що я зраджую своєму призначенню.

Наступного дня, дев’ятого січня, усупереч запевненням само-впевненого географа, маленькйй загін уже від самого початку переходу через Альпи почав зазнавати великих труднощів. Доводилося йти навмання вузькими, глибокими ущелинами, що могли закінчитися і тупиком.

Айртои опинився б у дуже скрутному становищі, коли б після годинного важкого шляху гірською стежкою їм би несподівано не трапилася жалюгідна корчма.

— Навряд забагатієш, тримаючи в такому місці корчму! — скрикнув Паганель. — Яка і кому від неї тут користь?

— Та хоча б нам, щоб розпитати про дорогу, — відповів Гленарван. — Увійдімо!

Гленарван у супроводі Айртона ввійшов до корчми. Її господар справляв неприємне враження. Грубий чоловік з непривітним, відразливим обличчям, яке промовисто свідчило про те, що саме він є головним споживачем джина, бренді і віскі у своєму закладі. Звичайно його єдиними відвідувачами були подорожні скватери і пастухи, що переганяють отари.

На всі запитання шинкар відповідав неохоче, проте з його слів Айртон усе ж зміг зорієнтуватися і зміркувати, яким шляхом їм треба рухатися.

Гленарван віддячив шинкареві за його поради кількома кронами і збирався було вже йти, коли помітив наклеєне на стіні оголошення колоніальної поліції, в якому повідомлялося про втечу каторжників з Пертської в’язниці, а також призначалася ціна за видачу Бена Джойса: сто фунтів стерлінгів.

— Безсумнівно, такого негідника слід було б повісити, — сказав Гленарван боцману, прочитавши оголошення.

— А головне, непогано було б піймати його! — відповів Айртон. — Сто фунтів стерлінгів — грошики чималі! Він не вартий їх.

— А Що стосується шинкаря, то хоч у нього і висить це оголошення поліції, але йому, чесно кажучи, я не йму віри, — додав Гленарван.

— Я теж, — мовив Айртон.