Верн Ж. Діти Капітана Грната

Але тут заговорив Айртон, що досі мовчав.

— З вашого дозволу, сер, поїду я. Я знаю ці краї. Не раз мені доводилося блукати і ие такими місцями, ще більш дикими і небезпечними. Я зможу обминути лихо там, де інший загине. Ось чому я прошу послати до Мельбурна саме мене. Ви дасте мені листа до помічника капітана яхти, і ручаюся вам, що за шість днів «Дункан» буде вже в бухті Туфольд.

— Добре сказано, Айртоне! — відповів Гленарван. — Ви людина розумна і смілива і доможетеся свого!

Справді, було очевидно, що Айртон зможе краще ніж хтось інший впоратися з цим важким завданням.

Усі це зрозуміли, і піхто не став з ним сперечатися. Тільки Джон Манглс зробив останню спробу втримати Айртона, сказавши, що він потрібний для розшукування слідів «Британії» і Гаррі Гранта. Але на це майор відповів, що експедиція до повернення боцмана не зрушиться з берегів Сноуї і тому не може бути й мови про поновлення без нього цих важливих розшуків. Отже, відсутність Айртона аж ніяк ие зашкодить інтересам капітана Гранта.

— Ну що ж, рушайте, Айртоне, — сказав Гленарван. — Не гайте часу і повертайтесь через Еден у наш табір на Сноуї.

Можна було вловити, як при цих словах переможно зблиснули очі боцмана. І хоч вій швидко відвернувся, проте Джон Манглс встиг запримітити його радість. Молодий капітан відчував, як інстинктивно росте його недовіра до Айртона.

Боцман заходився готуватися до від’їзду. Йому в цьому допомагали матроси: один сідлав коня, інший готував провізію. Глена-рваи у цей час писав листа Томові Остіну. В ньому він давав наказ помічнику капітана «Дункана» негайно йти до бухти Туфольд. Про Айртона він говорив як про людину, на яку можна цілком покластися. Після прибуття яхти на східне узбережжя Том Остін мав дати в розпорядження Айртона загін матросів з яхти. Гленарван саме дописував у листі це розпорядження, коли Мак-Наббс, що не спускав очей зі свого кузена, запитав його якимось особливим тоном, як пише він ім’я «Айртон».

— Та так, як воно вимовляється, — відповів Гленарван.

— Ви помиляетёся, — спокійно заперечив майор. — Це ім’я вимовляється «Айртои», а пишеться «Бен Джойс»!

Розділ XX «ЛАНДІЯ! ЗЕЛАНДІЯ!»

Це ім’я, Бен Джойс, справило враження спалаху блискавки. Айртон різко випростався. У його руці блиснув револьвер. Гримнув постріл. Гленарван упав, уражений кулею. В лісі почулась стрілянина з рушниць.

Джон Манглс і матроси в першу мить заціпеніли від несподіванки, хотіли було кинутися на Бена Джойса, але зухвалий каторжник уже зник і приєднався до своєї зграї, що розсипалася узліссям.

Намет не міг захистити від куль. Треба було відступати. Легко поранений Гленарван звівся на поги.

— До фургона! До фургона! — крикнув Джон Манглс, тягнучи за собою Елен і Мері Грант.

Невдовзі вони були в безпеці за товстими дощатими стінками колимаги.

Джон Манглс, майор, Паганель і матроси схопили свої карабіни і, укриваючись за колимагою, приготувалися відбивати напад каторжників. Олбінет приєднався до захисників.«

Усі ці події сталися блискавично швидко. Джон Манглс пильно стежив за тим, що робиться на узліссі. Щойно Бен Джойс

дістався до своєї ватаги, як постріли відразу вщухли. Після безладної стрілянини запала тиша. Лише деінде серед камедних дерев ще розходився дим від пострілів. Високі кущі гастролобіума не ворушилися. Ніщо не віщувало нападу.

Майор і Джон Манглс обстежили все аж до самого лісу. Нікого вже вони не побачили. Були помітні численні сліди ніг та подекуди курився, догоряючи, порох для рушниць. Майор, людина обачна, затоптав його, добре розуміючи, що однієї іскри достатньо, щоб у висохлому лісі спалахнула страшна пожежа.

— Каторжники сховалися, — мовив Джон Манглс.

— Так, — озвався майор, — і це, зізнатися, мене непокоїть. Я волів би зустрітися з цими розбійниками віч-на-віч: не такий страшний тигр на рівнині, як змія серед високих трав. Огляньмо ці чагарники навколо колимаги.

Майор і Джон Манглс- обстежили все довкола. Від узлісся до берегів Сноуї їм не трапився на очі жоден каторжник. Зграя Бена Джойса, здавалося, відлетіла, мов зграя хижих птахів. Це зникнення було надто дивне, і мандрівники не могли почувати себе у безпеці. Тому вирішили бути насторожі. Колимага — ця вгрузла в глину справжня фортеця — перетворилася на центр табору. Двоє вартових, міняючись щогодини, стояли на варті.