Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Я це знаю, сер, але знаю також і те, що треба щось робити. Айртону, за його словами, був потрібен тиждень, щоб привести сюди матросів з «Дункана»; я ж беруся повернутися з ними иа береги Сноуї за шість днів. То ж як, сер? Які будуть ваші розпорядження?

Гленарвана випередив Паганель.

— У мене є слушне зауваження, — сказав він. — їхати до Мельбурна треба, але я проти того, щоб наражати на небезпеку Джопа Манглса. Вігі капітан «Дункана» і тому ие повинен ризикувати своїм життям. Замість нього поїду я.

— Добре сказано! — похвалив майор. — Але чому саме ви маєте їхати?

— Хіба іци не можемо поїхати? — вигукнули Мюльреді і Вільсон.

— То ви гадаєте, що мене може злякати подорож у якихось двісті миль, та ще й верхи? — спитав Мак-Наббс.

— Друзі мої, — сказав Гленарван, — оскільки один з нас повинен їхати до Мельбурна, то давайте кинемо жереб... Паганелю, пишіть наші імена.

— У всякому разі, не ваше, сер, — заперечив Джон Манглс.

— Чому? — запитав Гленарван.

— Як можете ви залишити місіс Елен, та ще й тоді, коли ие загоїлася ваша рана!

— Гленарване, вам не можна залишати експедицію! — вигукнув Паганель.

— Я теж проти цього, — сказав Мак-Наббс. — Ваше місце тут, Едуарде, ви не повинні їхати.

— Подорож може бути небезпечною, і я не хочу перекладати мою частку небезпеки иа когось... — заперечив Гленарван. — Пишіть, Паганелю. Нехай моє ім’я буде серед імен моїх товаришів.

Супутникам Гленарвана довелося скоритися. Ім’я Гленарвана приєднали до інших імен. Потягли жереб, і він випав Мюльреді. У відважного матроса вихопилося радісне «ура».

— Сер, я готовий їхати, — сказав він.

Гленарван потиснув руку Мюльреді і повернувся до фургона, а майор і Джон Манглс залищилися на варті.

Елен дізналася про прийняте рішення послати гінця до Мельбурна, а також і про те, на кого випав жереб. У неї знайшлися для чесного матроса слова, що глибоко зворушили його. Всі знали Мюльреді як людину хоробру, розумну, невтомну, і, звичайно, жереб випав дуже вдало.

Від’їзд Мюльреді був призначений на восьму годину вечора, відразу як споночіє. Вільсон узявся спорядити в дорогу коня. Йому спало на думку замінити на його лівій нозі підступну підкову з трилисником іншою, знятою з коня, що сконав уночі. Завдяки цьому, гадав він, каторжники не зможуть розпізнати сліди Мюльреді, а переслідувати його, не маючи коней, вони ие зможуть.

У той час як Вільсон порався біля коня, Гленарван взявся писати листа Томові Остіну. Але йому через поранену руку робити це було незручно, і він попросив написати замість нього Паганеля. Учений, очевидно, поглинутий якоюсь невідчепною думкою, Здавалося не зауважував того, що діється довколо нього. Слід сказати, що у вирі всіх цих тривожних обставин Паганель думав лише про одне: про хибно витлумачений документ. Він усіляко переставляв слова, прагнучи витягти з них новий зміст, і з головою поринув у цю роботу.

Звичайно, він не розчув прохання Гленарвана, і той змушений був його повторити.

— О, чудово! Я готовий! — відгукнувся Паганель.

Говорячи це, він машинально вирвав листок зі своєї записної

книжки, взяв у руку олівець і приготувався писати.

Гленарван почав йому диктувати:

— «Наказую Томові Остіну негайно вийти в море і вести «Дункан»...

Паганель дописував останнє слово, але тут його погляд випадково натрапив на номер «Австралійської і Новозеландської газети», яка лежала долі.

Газета була складена, і з назви було видно лише слово «зеландська». Олівець Паганеля раптом зупинився: географ, напевно, зовсім забув і про Гленарвана, і про його лист, і про те, що йому диктували.

, — Паганелю! — гукнув його Гленарван.

— О! — вигукнув географ.

— Що з вами? — запитав майор.

— Нічого, нічого, — пробурмотів Паганель. Потім він прошепотів сам до себе: — Зеланд... ланд... ландія!

Він підвівся і схопив газету. Він,струшував її, намагаючись втримати слова, що вихоплювалися з вуст.

Елен, Мері, Роберт, Гленарван з подивом дивилися на географа, не розуміючи, що його могло так схвилювати.

Паганель був схожий на людину, що раптом збожеволіла. Але його нервовий Напад тривав недовго. Учений помалу заспокоївся. Радість, що світилася в його очах, згасла. Він сів на своє місце і сказав спокійно:

— Я до ваших послуг, сер.

Гленарван знову взявся диктувати листа. В остаточному варіанті віп прибрав такого вигляду: «Наказую Томові Остіну негайно вийти в море і вести «Дункан», дотримуючись тридцять сьомої паралелі, дб східного узбережжя Австралії».

— Австралії? — перепитав Паганель. — Так, звичайно Австралії!..

Закінчивши листа, географ дав його на підпис Гленарвану. Той

абияк підписав— йому заважала його рана. Потім листа запечатали, і Паганель ще тремтячою від хвилювання рукою написав на конверті:

«Томові Остіну, помічнику капітана яхти «Дункан», Мельбурн».

Після цього він залишив фургон, жестикулюючи і повторюючи незрозумілі слова:

— Ландія! Ландія! Зеландія!

Розділ XXI ЧОТИРИ ТРИВОЖНІ ДНІ