Верн Ж. Діти Капітана Грната

Ніч минула у болісній тривозі. Боялися, що поранений помре. Він палав вогнем. Елен і Мері Грант, що взяли на себе роль сестер милосердя, не відходили від Мюльреді. Напевне, жоден хворий, не мав кращого догляду, ніколи нікому не виявляли більшого співчуття, як Мюльреді.

Розвиднілося. Дощ ущух, але по небу ще повзли важкі хмари. Земля була вкрита уламками гілок. Розмокла глина стала більш в’язкою, і хоча колимага вгрузнути глибше вже не могла, але добиратися до неї стало важче.

Джон Манглс, Паганель і Гленарван вирушили на світанку обстежувати околиці табору. Вони пішли стежкою, де ще виднілися плями крові. Ніде і сліду це було Бена Джойса і його зграї. Вони дійшли до того місця, де стався напад. Там натрапили на два тіла: то були бандити, вбиті кулями Мюльреді. Один з них був коваль із Блек-Пойнта. Обличчя його було огидно спотворене смертю. На цьому Гленарван припинив свою розвідку — далеко відходити від табору було б необачно.

Заклопотаний серйозністю становища, він повернувся до фургона.

— Нема чого й думати про те, щоб посилати нового гінця до Мельбурна, — сказав він.

— Проте це необхідно зробити, сер, — озвався Джон Манглс, — і я спробую пробратися там, де не зміг цього зробити мій матрос.

— Ні, Джоне, у вас навіть немає коня для такої подорожі.

Справді, кінь Мюльреді, єдиний, що залишився в наших мандрівників, не повернувся. Чи то його вбили розбійники, чи то переляканий ганяв він пустелею або ж його захопили каторжники.

— В усякому разі, — сказав Гленарван, — розлучатися ми більше не будемо. Почекаємо тут тиждень, два тижні, поки спаде вода в Сноуї. А тоді, роблячи невеликі переходи, ми дістанемося до бухти Туфольд і відтіля більш безпечним шляхом надішлемо «Дункану» наказ йти до східного узбережжя.

— Це єдине, що залишається нам зробити, — погодився Паганель.

— Отже, друзі, — продовжував Гленарван, — повторюю: будемо триматися купи. Занадто великому ризику піддає себе людина, що наважується сама пробиратися нетрями, де блукають розбійники.

Гленарван мав рацію і в тому, що він відмовився від нової' спроби послати гінця до Мельбурна, і в тому, що він вирішив терпляче очікувати на берегах Сноуї спаду води. Адже вони знаходилися за якихось тридцять п’ять миль від Делегейта, першого прикордонного містечка провінції Новий Південний Вельс. Там вони, звичайно, знайдуть транспортні засоби, необхідні для того, щоб дістатися до бухти Туфольд, і зможуть відправити відтіля телеграфом до Мельбурна наказ «Дункапу». Ці заходи були слушні, але вдалися до них занадто пізно. Коли б Мюльреді не поїхав Люкноуським шляхом, скількох би нещасть вони уникли, не кажучи вже про важку рану, якої зазнав матрос!

Повернувшись до табору, Гленарван побачив, що його друзі вже ие такі похмурі. Здавалося, у них зажевріла надія.

— Йому краще, йому краще! — іукав Роберт, біжучи до Гленарвана.

— Мюльреді краще?

— Так, Едуарде, — відповіла Елен. — У нього була криза. Наш матрос житиме!

— Де Мак-Наббс? — запитав Гленарван.

— Він у нього. Мюльреді захотів поговорити з ним. Не треба їм заважати.

Справді, годину тому поранений опритомнів, гарячка минула. Прийшовши до тями, Мюльреді одразу ж попросив покликати Гленарвана, а якщо його немає — майора. Мак-Наббс, бачачи, який кволий поранений, заборонив був йому будь-які розмови, але Мюльреді так енергійно наполягав, що майору довелося скоритися.

Коли повернувся Гленарван, розмова їхня тривала вже кілька хвилин. Залишалося тільки чекати появи майора. Невдовзі шкіряні фіранки розсунулися, і Мак-Наббс вийшов. Він попрямував до розкинутого під камедним деревом намету, де чекали його друзі. Обличчя майора, звичайно спокійне, тепер здавалося похмурим і заклопотаним. Погляд Мак-Наббса ковзнув по Елен і Мері Грант, і очі його сповнилися глибокого смутку.

Гленарван почав розпитувати майора про його розмову з Мюльреді. Ось що Мак-Наббс довідався від пораненого.

Мюльреді, залишивши табір, поїхав стежкою, яку вказав йому Паганель. Він поспішав, як тільки можна було, в нічному мороці. Він гадав, що проїхав уже дві милі, як раптом кілька людей — мабуть, п’ятеро — кинулися навперейми коню. Він став дибки. Мюльреді вихопив револьвер і відкрив вогонь. Йому здалося, що двоє нападників упали. При спалаху пострілів він пізнав Бена Джойса. Більше нічого Мюльреді не бачив. Він не встиг розстріляти всіх патронів зі свого револьвера — дужим ударом у бік його викинуло із сідла. Однак свідомості він ще не втратив. Убивці вважали його мертвим. Він відчув, що його обшукують. Потім почув, як один з розбійників сказав: «Знайшов листа!» — «Давай його сюди, — відгукнувся Бей Джойс. — Тепер «Дункан» наш!»

Тут у Гленарвана мимоволі вирвався зойк. Мак-Наббс продовжував: