Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Усе, капітане, — відповів Вільсон, узявшись дужою рукою за весло.

— Будь напоготові! Дивися, щоб нас не відносило течією!

Джон Манглс віддав канат і, відіпхнувши пліт від берега, пустив

його на Хвилі Сноуї. Десь протягом п’ятнадцяти сажнів все йшло добре. Вільсон успішно долав течію. Але невдовзі пліт потрапив у вир і його закрутило так, що обидва весла були неспроможні втримати його, хоч як напружували свої сили Джон Манглс і Вільсон.

Доводилося скоритися: не було жодного способу зупинити пліт, який з неймовірною швидкістю обертався у вирі і нісся за течією. Джон Манглс, блідий, зі стиснутими губами, стояв, пильно вдивляючись у розбурхану воду. Поступово пліт винесло на середину річки. Він знаходився иа півмилі нижче від того місця, звідки відплив. Тут течія була сильнішою, але оскільки вона розбивала вири, то пліт зробився трохи стійкішим.

Джон Манглс і Вільсон знову взялися за весла і змусили пліт рухатися до протилежного берега, навскіс перетинаючи річку.

Вони були вже сажнів за п’ятдесят від берега, коли раптом весло Вільсона зламалося. Пліт понесло за течією. Джон, ризикуючи зламати і своє весло, щосили намагався спрямувати пліт до берега. Вільсон, із закривавленими руками, кинувся на допомогу капітанові. їхні зусилля не були марними: після більш ніж півгодинної переправи пліт вдарився об крутий скелястий берег. Удар був сильний: мотузки, якими були зв’язані колоди, лопнули, колоди розсунулися, і на пліт, вируючи, ринула вода. Мандрівники ледь устигли вчепитися за кущі, що звисали над водою, і якось витягти на берег промоклих Мюльреді й обох жінок. Усі врятувалися, але велику частину провізії і всю зброю, за винятком карабіна майора, віднесло течією разом з уламками плоту.

Переправившись через річку, маленький загін опинився майже без зброї і їстівних припасів за тридцять п’ять миль від Делегей-та, у відлюдному, незвіданому краї. Тут ие було ні колоністів, ні скватерів, а лише самі люті грабіжники.

Вирішили негайно рушати в дорогу. Мюльреді, розуміючи, яким тягарем він є для всіх, просив, щоб його залишили тут до прибуття допомоги з Делегейта.

Гленарван відмовився виконати його прохання. Вони не могли потрапити в Делегейт раніше як за три дні, а ііа узбережжя — раніше як за п’ять, тобто двадцять шостого січня. А «Дункан» мав вийти з Мельбурна шістнадцятого. Що значили тепер ці кілька годин затримки!

— Ні, друже мій, — сказав Гленарван, — я тебе не покину. Ми зробимо ноші й понесемо тебе по черзі.

Ноші зробили з міцних евкаліптових гілок, і Мюльреді довелося на них лягти. Гленарван захотів перший нести свого матроса. Він узявся за ноші з одного боку, Вільсон — з другого, і загін рушив у дорогу.

Яке сумне було це видовище! Як погано скінчилася подорож, що так добре почалася! Тепер мандрівники вже не розшукували тут Гаррі Гранта. Материк, де його не було, де він ніколи й не був, загрожував стати фатальним для тих, хто шукав його сліди. І коли б навіть його відважним співвітчизникам і пощастило дістатися узбережжя, вони вже не знайдуть там «Дункана», на якому могли б повернутися на батьківщину.

Минув перший день подорожі. Біля нош з пораненим змінювалися кожні десять хвилин, і хоча втома більшала через спеку, ніхто не скаржився.

Ввечері, пройшовши п’ять миль, зупинилися на привал у гайку камедних дерев. Повечеряли залишками їстівних припасів, що вціліли під час катастрофи плоту. Надалі можна було розраховувати тільки на карабін майора.

Ніч минула неспокійно, до того ж пішов дощ. Мандрівники ледь дочекалися світанку і знову рушили в дорогу. Майору не трапилося нагоди щось підстрелити: цей лихий край був гірший за пустелю — сюди, напевне, навіть звірі ие забігали. На щастя, Роберт побачив гніздо дрохви, в якому виявилося дванадцять великих яєць. Олбінет спік їх у золі розведеного з цією метою багаття. Ці печені яйця та трохи зірваного на дні яру зілля, Що називається портулаком — ото й увесь сніданок двадцять другого січня.

Шлях ставав дуже важким. Піщані рівнини були вкриті колючою травою спініфекс, що її називають в Мельбурні «дикобраз». Трава ця рвала на клоччя одяг і до крові роздирала ноги. Проте мужні жінки не скаржились і хоробро йшли вперед, подаючи приклад своїм супутникам, підбадьорюючи то одного, то другого словом або поглядом.

Увечері зупинилися на привал біля підніжжя гори Булла-Булла, на березі гірської річки Юнгали. Вечеря була б дуже вбога, коли б Мак-Наббсу, нарешті, не пощастило підстрелити великого пацюка mus conditor, якого тут дуже шанують за його поживні якості. Олбінет засмажив його. Та при всіх його достоїнствах він усе ж був завбільшки не такий, як баран. Довелося задовольнятися тим, що було.

Двадцять третього січня мандрівники, стомлені, але, як і раніше, сповнені енергії, знову вирушили в путь. Обігнувши підніжжя гори, вони опинилися на великих луках, які поросли травою, що була схожа на китовий вус. Це було якесь нескінченне переплетіння, якась жива стіна гострих багнетів; доводилося прокладати собі шлях серед них то сокирою, то вогнем.