Верн Ж. Діти Капітана Грната

Цього ранку про сніданок пе заводили й мови. Важко було навіть уявити собі щось більш безживніше, ніж ця місцевість, усіяна осколками кварцу. Крім голоду, наших мандрівників жорстоко доймала спрага, і ці муки були ще дошкульнішими через жахливу спеку. За дві години ледь подолали півмилі. Коли б ця нестача води і їстівних припасів протривала до вечора, наші мандрівники вже не змогли б триматися на ногах, а впавши, вже не встали б.

Але щасливий випадок допоміг маленькому загону: вони натрапили на коралоподібну рослину цефалот, квіти якої являють собою щось подібне до кошиків, наповнених свіжою вологою. Всі напилися і відчули, що до них повернулися сили. А за харч їм правила рослина, яку вживають тубільці, коли не можуть добути ні дичини, ні комах, ні змій. Знайшов її у пересохлому струмочку гірської річки Паганель. Учений не раз читав про чудові властивості цієї рослини в статтях одного із своїх колег по Географічному товариству.

То була нарду — особлива рослина, яка підтримувала життя Бьорка і Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на листя трилисника, знаходилися сухі горошини. Горошини ці розтерли між двома каменями — вийшло щось схоже на борошно. З нього спекли сяку-таку хлібину, яка хоч трохи втамувала голод. У цьому місці нарду наросло чимало, і Олбінет подбав про те, щоб мандрівникам вистачило його па кілька днів.

Наступного дня Мюльреді вже міг пройти частину дороги пішки. Його рана зовсім загоїлась. До міста Делегейта залишалося не більше десяти миль. Цього вечора зупинилися па привал під 149° довготи, на самісінькій межі провінції Новий Південний Вельс.

Уже протягом кількох годин сіявся дрібний дощик. Сховатися було ніде, але й тут нашому загону пощастило: Джон Манглс відшукав хижку, покинуту і стару, що була колись прихистком для дроворубів. Довелося мандрівникам задовольнитися цим жалюгідним куренем з гілок і соломи. Вільсон пішов назбирати хмизу, що валявся довкола, щоб розвести багаття для випічки хліба з иарду, але підпалити зібраний хмиз він так і не зміг. Виявилося, що це було те «неопалиме дерево», про яке згадував Паганель, перелічуючи дивні явища, що їх можна зустріти в Австралії. -

Довелося обійтися без вогшо, а отже, і без хліба, а до того ж і спати в мокрому одязі. Птахи-пересмішпики, що ховалися у верховітті, не переставали реготати, немов знущалися з невдах-мандрівників.

Проте страждання маленького загону наближалися до краю. Та й час вже було. Молоді жінки робили героїчні зусилля, але підупадали силою з кожною годиною. Вони вже й не йшли, а ледве брели.

Наступного дня вийшли на світанку. Об одинадцятій годині ранку з’явився нарешті Делегейт — містечко графства Велслей, що знаходиться за п’ятдесят миль від бухти Туфольд.

У Делегейті швидко розв’язалося питання про транспортні засоби. Гленарван, почуваючи себе поблизу узбережжя, підбадьорився. Може, й справді щось затримало «Дункан» і вони випередять прихід яхти! Адже вже за добу вони дістануться до бухти Туфольд.

Опівдні, після ситного сніданку, наші мандрівники сіли в поштову карету, запряжену п’ятьма міцними кіньми, і залишили Делегейт. Дорога була гарна.

Фурмани і форейтори, заохочені обіцяною ним щедрою винагородою, гнали коней щодуху і на диво спритно перепрягали їх на поштових станціях через кожні десять миль. Здавалося, що нетерпіння, яке нуртувало у Гленарванові, передалося і тим, хто його віз.

Вони мчали отак весь день і всю ніч, роблячи по шість миль на годину. Наступного дня, щойно зійшла зоря, глухе рокотання сповістило їх про близькість океану. Тепер треба було обігнути бухту, щоб дістатися до тридцять сьомої паралелі — того місця на узбережжі, де Том Остін повинен був чекати наших мандрівників.

Коли перед ними розіслалося море, їхні погляди звернулися вдалину, шукаючи «Дункан»: а що коли якимось дивом врятована яхта курсує тут, подібно до того, як місяць тому вона курсувала біля мису Коррієнтес, поблизу аргентинських берегів!

Нічого не було видно. Тільки вода і небо, що зливалися з обрієм. Жодне вітрило не звеселяло безмежного океанського простору. Залишалася ще одна надія: може, Том Остін кинув якір біля бухти Туфольд — море бурхливе, і курсувати поблизу відкритих берегів було небезпечно.

— До Едена! — наказав Гленарван.

Поштова карета повернула праворуч і понеслася шляхом, що вів уздовж берега бухти до маленького містечка Еден. До нього було п’ять миль.

Фурмани зупинилися неподалік від маяка, що вказував на вхід у порт. На рейді стояло па якорі кілька суден але иа жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель, вистрибнувши з поштової карети, побігли на митницю. Вони розпитали в службовців і подивилися в книзі, які судна прибували в порт останніми днями.

Виявилося, що упродовж тижня жодне нове судно ие заходило в порт.

— А може, «Дункан» ще і не виходив із Мельбурна? — вигукнув Гленарван, тепер уже чіпляючись за останню надію. — Раптом ми прибули сюди раніше нього?