Верн Ж. Діти Капітана Грната

Решта дня минула без подій. Усі приготування до від’їзду Мюльреді були закінчені. Чесний матрос був щасливий, що може довести Гленарвану свою відданість.

До Паганеля повернувся його спокій і звичайна манера тримати себе. Щоправда, з його вигляду можна було здогадатися, що він про щось безперервно думає, але приховує своє занепокоєння. Безперечно, в нього були на це серйозні причини, бо майор чув, як він повторював, немов борючись із собою:

— Ні, ні! Вони мені не повірять! Та й навіщо? Занадто пізно!

Вирішивши так, Паганель заходився давати Мюльреді поради і показав йому ііа карті дорогу, якої він мав триматися, щоб добратися до Мельбурна. Усі стежки вели до шляху на Люкноу. Одна з них йшла просто на південь до самого узбережжя, де круто завертала в напрямку до Мельбурна. Географ радив Мюльреді весь час триматися її і не намагатися їхати навпростець через маловідомий край. Усе дуже просто. Заблудитися Мюльреді не міг.

Небезпека загрожувала тільки поблизу табору, протягом тих кількох миль, де, цілком імовірно, зробив засідку Бен Джойс зі своєю зграєю. Подолавши цю відстань, Мюльреді міг бути впевнений у тому, що каторжники його вже ие наздоженуть і він успішно виконає своє важливе доручення.

О шостій годині пообідали. Періщив заливний дощ, захистити від якого намет не міг. Тому всі повтікали до фургона. Він був надійним укриттям. Загрузнувши у глині, візок міцно тримався на -ній, як фортеця на фундаменті. їхній арсенал складався із семи карабінів і семи револьверів і надавав можливість витримати досить тривалу облогу, бо ні бойових, ні їстівних припасів не бракувало. Тим часом можна було розраховувати на те, що через шість днів «Дункан» кине якір у бухті Туфольд, а ще через добу його команда з’явиться на протилежному березі Сноуї, і якщо навіть переправа через річку буде ще неможлива, то зграя каторжників, у будь-якому разі, змушена буде відступити перед силою супротивника, що переважає. Але для цього, насамперед, потрібно було, щоб Мюльреді успішно виконав своє небезпечне доручення.

О восьмій годині вечора зовсім споночіло. Настав час рушати в дорогу. Привели осідланого коня. Його копита, з обережності обгорнуті ганчірками, беззвучно ступали по землі. Кінь мав стомлений вигляд, а тим часом від твердості його ходи і міцності ніг залежав порятунок усього загону. Майор порадив Мюльреді поберегти свого коня, як тільки він буде поза досяжністю каторжників. Краще вже запізнитися на півдня, але напевно дістатися до Мельбурна.

Джон Манглс віддав матросу револьвер, який сам зарядив. Він міг бути грізною зброєю в руці відважної людини, бо шість куль, випущених одна за однбю протягом декількох секунд, легко розчистили б шлях, якщо його перепинять бандити. Мюльреді скочив иа коня.

— Ось лист, якого ти передаси Томові Остіну, — мовив Гленарван. — Скажи йому: нехай не гайнує жодної хвилини й веде судно до бухти 'Гуфольд, і якщо нас там на той час не буде через те, що ми ие зможемо переправитися через Сноуї, то нехай негайно поспішає нам на допомогу. А тепер, мій чесний матросе, рушай!

Гленарван, Елен і Мері Грант — усі міцно потиснули руку Мюльреді. Цей від’їзд темної дощової ночі, коли треба було долати шлях, усіяний небезпеками, крізь неосяжні простори дикого невідомого краю, злякав би, мабуть, багатьох, у кого не такий міцний дух, як у цього відважного матроса.

— Прощавайте, сер, — сказав він спокійно і поїхав стежкою, що йшла вздовж узлісся, а невдовзі зник у темряві.

На той час пориви вітру подужчали. Гілки евкаліптів глухо вдарялися одна об одну, і чутно було, як вони, відламавшись, падали на мокру розм’яклу землю. Не одне гігантське дерево, висхле, але все ще міцне, звалилося цієї бурхливої ночі. Серед рипіння дерев і ревіння Сноуї долинало виття урагану. Густі хмари, гнані на. схід, мчали так низько над землею, що здавалися клубками пари. Безпросвітний морок, що панував навкруги, робив ще страшнішою цю і без того страшну ніч.

Після від’їзду Мюльреді мандрівники знайшли притулок у колимазі. Елен, Мері Грант, Гленарван і Паганель розмістилися в передньому відділенні і з обережності щільно його закрили. У задньому відділенні влаштувалися Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор і Джон Манглс вартували біля колимаги, що було необхідно через можливий напад каторжників.

Двоє цих вірних вартових стояли на своєму посту, стоїчно зносячи пориви вітру і дощу, що буря кидала їм в обличчя. Усвідомлюючи, наскільки сприятливий такий морок для нападу, вони силкувалися прошити поглядом його глибину, бо через виття бурі, тріск сучків, гуркіт дерев, що падали на землю, ревіння води розчути щось було просто неможливо.

Однак після цього оглушливого шуму інколи ненадовго наставала тиша. Вітер вщухав ніби тільки для того, щоб відсапатися.

І тільки Сноуї вирувала,серед нерухомих очеретів і чорної завіси камедних дерев. У такі хвилини тиша здавалася особливо глибокою. Майор і Джон Манглс дослухалися тоді з подвоєною пильністю.

В одну з таких хвилин затишку до них донісся пронизливий свист. Джоп Манглс вмить опинився біля майора.