Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Та однаково, — бідкався Паганель, — я не повинен був забувати про цю подвійну назву! Це непростима помилка для секретаря Географічного товариства! Ганьба мені! Ганьба! — у розпачі рвав на собі волосся вчений.

— Пане Паганель, заспокойтеся! — вмовляла географа Елен.

— Ні, ні! Я справжній осел!

— І навіть пенавчений, — докинув розрадливе слово майор.

Коли обід закінчився, Гаррі Грант взявся впорядковувати своє

хатнє господарство. Він нічого ие взяв із собою, залишивши все Айртону. У цьому він вбачав певний знак: нехай злочинець успадкує майно чесної людини.

Усі повернулися на борт «Дункана». Гленарван хотів відплисти того ж дня і тому дав наказ висадити боцмана на острів. Айртоиа привели иа ют, де знаходився і Гаррі Грант.

— Це я, Айртоне, — сказав Грант.

— Бачу, капітане, — озвався боцман, нітрохи не дивуючись. — Радий вас бачити в доброму здоров’ї.

— Напевне, Айртоне, я зробив помилку, висадивши вас у населених місцях.

— Напевне, капітане.

— Тепер ви залишитеся замість мене на цьому безлюдному острівці. Я сподіваюся, що каяття за скоєне людям лихо неминуче прийде до вас.

— Усе може бути, — спокійно відповів Айртон.

Гленарван звернувся до боцмана:

— Отже, Айртоне, ви продовжуєте наполягати на тому, щоб я висадив вас иа безлюдний острів?

— Так.

— Острів Табор вам підходить?

— Цілком.

— Тепер, Айртоне, вислухайте те, що я хочу наостанку сказати вам. Ви залишаєтеся тут сам-один, далеко від землі, позбавлені можливості спілкування з іншими людьми. Ви не зможете втекти з острова. Але ви не будете відрізані від усього світу, як капітан Грант, бо хоч ви того не заслуговуєте, щоб люди про вас пам’ятали, проте про вас пам’ятатимуть. Я знаю, де знайти вас, Айртоне,

і де знаходиться це місце, не забуду.

— Дуже вам вдячний, — просто відповів Айртон. То були останні слова, що ними обмінялися Гленарван і боцман.

Човен уже стояв напоготові. Айртон спустився в нього.

Джон Манглс заздалегідь розпорядився перевезти на острів кілька ящиків з консервами, одяг, інструменти, зброю, а також запас пороху і куль. Таким чином, боцман дістав можливість працювати і, працюючи, перевиховуватись. У нього було все необхідне, навіть книги.

Настала година розставання. Команда і пасажири зібралися на палубі. У багатьох краялося серце від жалю. Мері Грант і Елен не могли приховати свого хвилювання.

— Це так необхідно? — звернулася Елен до чоловіка. — Необхідно залишити тут цього нещасного?

— Так, Елен, необхідно, — відповів Гленарван. — Це спокута!

У цю хвилину човен, за наказом Джона Манглса, відплив від

борту. Айртон, як завжди незворушний, стоячи, зняв капелюха і шанобливо вклонився.

Гленарван, а за ним уся команда теж скинули капелюхи, мов біля ліжка безнадійно хворого. Човен віддалявся. На палубі запала мовчанка.

Коли човен пристав до берега, Айртон вистрибнув на пісок, а' шлюпка повернулася до яхти. Була четверта година пополудні. З юта пасажири бачили, як боцман, схрестивши на грудях руки, нерухомо, немов статуя, стояв на прибережній скелі. Очі його були звернені в бік «Дункана».

— Рушаємо, сер? — спитав Джон Манглс.

— Так, Джоне, — відповів Гленарван; він був схвильований, але намагався не виказувати цього.

— Уперед! — крикнув Джон до механіка.

Пара засвистіла в трубах, гвинт закрутився, і о восьмій годині скелі острова Табор зникли у вечірній імлі.

Розділ XXII

ОСТАННЯ НЕУВАЖНІСТЬ ЖАКА ПАГАНЕЛЯ

Вісімнадцятого березня, через одинадцять днів після того, як «Дункан» відплив від острова Табор, удалині замріли береги Америки, а наступного дня яхтакинула якір у бухті Талькагуано.

«Дункан» повернувся сюди після п’ятимісячного плавання, під час якого, неухильно дотримуючись тридцять сьомої паралелі, обійшов навколо всієї земної кулі. Учасники цієї достопам’ятної експедиції, що не мала прецеденту в літописах Клубу мандрівників, побували в Чилі, у пампасах, в Аргентинській республіці, в Атлантичному океані, на островах Трістан-да-Кунья, в Індійському океані, на Амстердамських островах, в Австралії, у Новій Зелан-. дії, на острові Табор і в Тихому океані. І зусилля учасників цієї експедиції були не марні: вони повертали батьківщині моряків із' затонулої «Британії».

Усі з-поміж тих, котрі відгукнулися на Гленарванів заклик, залишилися живі й пеушкоджені і тепер поверталися до своєї старої Шотландії. Ця експедиція нагадувала ті битви, що їх у. давній історії називали «битвами без сліз».

Зробивши потрібні запаси, «Дункан» рушив уздовж берегів Патагонії і, обігнувши мис Горн, поплив просторами Атлантичного океану.

Жодна подорож не закінчувалася більш сприятливо, як ця. Яхта, здавалося, замість вантажу, вщерть наповнена щастям. На борту більше не було жодних таємниць. Усе було зрозуміло, навіть щодо ніжних почуттів Джона Манглса до Мері Грант.

А втім, ні, було щось і незрозуміле, і воно не давало спокою Мак-Наббсу: чому Паганель завади так щільно застібався на всі ґудзики і обмотував шию кашне по самі вуха? Майору дуже кортіло дізнатися, чим викликане це дивацтво.