Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Так, він справді був раєм для трьох нещасливців, що зазнали аварії, — погодився Гаррі Грант. — Шкода лише, що він такий маленький. А уявіть собі, коли б це був великий родючий острів, де б замість струмка протікала річка, а замість невеличкої бухточки був зручний порт.

— Навіщо це вам, капітане? — спитав Гленарван.

— Я б заснував тут, у Тихому океані, колонію і подарував би її Шотландії.

— Он як, капітане Гранте! Отож ви мрієте здійснити свій задум? — спитав Гленарван.

— Так, сер. Мені навіть здається, що для того ви мене і врятували, щоб я міг здійснити свій задум. Я хочу, щоб убогі мешканці давньої Каледонії, рятуючись від злиднів, знайшли притулок на новій землі. Наша дорога батьківщина повинна мати в цих морях свою колонію, яка належала б тільки їй, щоб у неї була хоч крихта тієї незалежності, того добробуту, яких їй так бракує в Європі!

— О! Це ви добре сказали, капітане Гранте! — мовила Елен. — Прекрасний план, гідний шляхетного серця! Але цей острівець...

— Наш скелястий острівець зміг би прогодувати щонайбільше кількох колоністів, а нам потрібні землі великі, родючі.

— Ну що ж, капітане, — вигукнув Гленарван, — майбутнє в наших руках! Шукатимемо ці землі разом.

І тут Гаррі Грант і Гленарван міцно потиснули одне одному руки, ніби скріплюючи у такий спосіб свої наміри.

Потім усі захотіли почути — саме на цьому острівці, саме в оцьому невибагливому будиночку — розповідь капітана Гранта про те, як вони після аварії прожили далеко від людей ці два довгих роки.

Гаррі Грант охоче виконав бажання своїх нових друзів.

— Історія моя, — почав вій, — це історія всіх робінзонів, яких доля закинула на безлюдний острів. Змушені розраховувати тільки на себе, ці робінзони розуміють, що вони повинні боротися за своє життя. Уночі проти двадцять сьомого червня 1862 року «Британія», втративши керування під час шестиденної бурі, розбилася об скелі острова Марії-Терезії. Море було таке бурхливе, що організувати порятунок було неможливо і вся моя нещасна команда загинула. Тільки мені та ще двом матросам, Бобові Пірсу

і Джо Беллу, пощастило дістатися берега.

Земля, яка дала нам притулок, являла собою пустельний острівець п’ять миль завдовжки і дві милі завширшки. На ньому росло близько тридцяти дерев, було кілька лугів, а також джерело свіжої води, яке, на щастя ніколи не пересихає. Опинившись зі своїми двома матросами в цьому відлюдному куточку земної кулі, я не занепав духом і приготувався до завзятої боротьби. Боб і Джо, мої відважні товариші по нещастю, почали енергійно допомагати мені.

За прикладом Робінзона, створеного уявою Даніеля Дефо, ми почали, з того, що підібрали уламки судна, прилади, пощастило також врятувати невелику кількість пороху, зброю і мішок з дорогоцінним для нас зерном. Перші дні були важкі, але незабаром полювання і риболовля забезпечили нас харчами: острів кишів дикими козами, а береги рясніли морськими тваринами. Згодом наше життя помалу ввійшло в нормальний ритм.

Завдяки приладам, що мені пощастило врятувати, я точно визначив, де ми знаходимося, тож добре знав, що наш острівець лежить поза морськими шляхами і що тільки щасливий випадок може врятувати нас. Я мужньо зустрів це випробування долі, але не переставав думати про своїх улюблених дітей, проте вже не сподівався знову побачити їх. Тим часом ми завзято працювали. Незабаром ділянку в кілька акрів землі ми засіяли зерном з «Британії». Картопля, цикорій і щавель увійшли в наш щоденний вжиток. Згодом з’явилися й інші овочі. Ми піймали кількох цапенят і досить легко приручили їх. У нас з’явилося молоко, олія. З нарду, що росло на дні висохлих струмків, ми пекли смачний хліб. Коротше кажучи, наше матеріальне існування нас уже не турбувало.

З уламків «Британії», що їх викинуло на берег, ми збудували собі будиночок, ретельно вкрили його просмоленими вітрилами. Навіть у період дощів він давав нам надійний притулок. У цьому будиночку ми обговорювали свої плани, ділилися мріями. І най-чудесніша наша мрія здійснилася! Спочатку я хотів був вирушити в море у човні, зробленому з уламків «Британії», але до найближчої землі — архіпелагу Паумоту — було півтори тисячі миль. Жодний човен не зміг би витримати такого переходу. Я мусив відмовитися від цього плану. Тільки щасливий випадок міг врятувати нас.

О, любі мої діти! Скільки разів, піднявшись на берегові скелі, виглядали ми, чи не з’явиться судно в морській далечіні! За весь час нашого ув’язнення на обрії лише двічі чи тричі з’явилися вітрила, але, з’явившись, негайно зникали. Так минуло два з половиною роки. Ми вже ні па що не сподівалися, але ще не впадали в розпач.

Нарешті вчора, піднявшись на найвищу скелю острова, я раптом запримітив на заході легкий димок. Він дедалі більшав. Незабаром я вже розрізняв судно. Здавалося, воно прямувало до нас. Але чи не пройде воно повз цей острівець? Адже йому нема чого було б тут зупинятися.