Верн Ж. Діти Капітана Грната

У цей час иа ют зійшли Мері Грант і Роберт. Діти капітана Граита, спершись на поруччя, зі смутком дивилися на море, що фосфоресціювало, і на мінливий ясний слід, що полишав за собою «Дункан». Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт — про майбутнє сестри. Обидва вони думали про батька. Чи живий ще обожнюваний їхній батько? Невже треба зректися надії колись побачитися з ним? Але ж ні, як жити без нього? Що станеться з ними? Що було б з ними вже тепер, без Гленарвана і його дружини?

Горе зробило хлопця дочасно дорослим. Він здогадувався, які думки хвилювали його сестру.

• — Мері, — мовив він, беручи її за руку, — ніколи не треба

впадати у відчай. Згадай, чого навчав нас батько. «Мужність — це понад усе на світі», — казав він. Тож давай будемо мужні і наполегливі, як наш батько, — це надавало йому сили переборювати всі перешкоди. Досі, сестро, ти працювала заради мене, а тепер я, у свою чергу, почну працювати заради тебе.

— Любий Роберте!.. — мовила дівчина.

— Мері, мені треба сказати тобі одну річ. Ти ж не будеш сердитися иа мене?

— За що мені сердитися на тебе, мій братику!

— І ти дозволиш мені зробити те, що я намислив?

— Що саме? — занепокоєно спитала Мері.

— Сестро! Я хочу стати моряком...

— Ти покинеш мене? — скрикнула Мері, стискаючи братову

руку-

— Так, сестро, я буду моряком, як мій батько, як капітан Джон! Мері, люба Мері, адже капітан Джон не полишив надії розшукати батька. Ти повір у його відданість. Джон обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом з ним шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Те, що батько зробив би для нас, ми, а особливо я, повинні зробити для нього. В мене лише одна мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи не залишив би ні тебе, ні мене в біді. Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

— І який шляхетний, який великодушний! — додала Мері. — Чи знаєш ти, Роберте, що ним уже пишалася б наша батьківщина, і, коли б лиха доля ие перешкодила його діяльності, вігі посів би значне місце серед її великих людей.

— Чи знаю це я! — вигукнув Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, і хлопець відчув, як йому иа чоло скотилися дві сльози.

— Мері! Мері! — вигукнув він. — Що б пе казали паші друзі, скільки б вони не мовчали, я все ще не втрачаю надію і завжди сподіватимуся на зустріч з батьком! Така людина,' як наш батько, не могла померти, не виконавши свого завдання!

Мері Грант ие мала сили відповісти: її душили ридання. Дівчину глибоко зворушили наміри Джона продовжувати розшуки Гаррі Гранта, безмежна відданість капітана.

— Отже, містер Джон не втрачає надії? — спитала вона.

— Ні, — відповів Роберт. — Це брат, який ніколи нас не покине. Адже правда ж, сестро, я буду моряком, щоб вкупі з ним розшукувати батька? Ти згодна?

— Так! Але розстатися... — прошептала дівчина.

— Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю, мій друг Джон сказав мені про це. Місіс Гленарван не дозволить, щоб ти пішла від неї. Адже ти жінка, сестра, і тому не повинна і навіть ти не можеш відмовлятися від її благодійництва. Відмовитися означало б бути невдячною. А от чоловік — батько багато разів повторював мені це, — чоловік має сам кувати свою долю.

— Але що станеться тоді з нашим милим будиночком у Денді? Адже з ним пов’язано стільки спогадів!

— Ми його збережемо, сестричко! Усе це обдумали і добре обміркували наш друг Джон і містер Гленарван. Ти будеш жити в замку Малькольм у містера і місіс Гленарван як їхня дочка. Це він сам сказав моєму другу Джоиові, а той розповів мені. Ти будеш у них почувати себе зовсім як удома, і тобі буде з ким поговорити про батька. А одного дня ми прийдемо до тебе з ним. О! Який це буде чудесний день! — захоплено вигукнув Роберт.

— Брате мій, хлопчику мій, який щасливий був би паш батько, коли б він міг оце почути! — сказала Мері. — Як ти схожий, любий Роберте, на нього, иа нашого обожнюваного тата! Коли ти станеш чоловіком, ти будеш викапаний батько!

— О Мері!.. — заіиарівся від шляхетних синівських гордощів хлопчик.

— Але як ми віддячимо містеру і місіс Гленарван? — спитала Мері.

— О, це неважко буде зробити! — по-юнацьки палко і впевнено мовив Роберт. — Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм про це, міцно цілуватимемо, а коли треба, віддамо за них своє життя.

-- Ні, краще вже живи для них! — вигукнула дівчина, цілуючи брата. — Вони цього дуже хочуть, і я теж.

Діти капітана Гранта вмовкли. Поринувши у мрії, вони, не кажучи більше нічого, дивилися одне на одного. Але подумки вони все ще продовжували бесіду, запитували, відпорідали. Море тихо гойдало яхту, і вода, що вирувала за гвинтом, світилася в густих сутінках,

І раптом сталося щось дивне. Брату і сестрі одночасно здалося, що з лона хвиль, поперемінно то темних, то світлих, долинув до них чийсь голос, і його глибокий, тужний звук проникнув до самих глибин їхнього серця.

— Допоможіть! Допоможіть!.. — кричав той голос.

— Мері, ти чула, чула? — спитав Роберт.