Верн Ж. Діти Капітана Грната

Схилившись над поруччям, вони почали вдивлятися в імлу, але нічого не було видно — тільки безмежна темрява стелилася . перед їхніми очима.

— Роберте, — мовила бліда від хвилювання Мері, — мені вчулося... Так, вчулося, як і тобі... Ми маримо з тобою, Роберте милий...

Але знову долинув до них голос, який благав про допомогу, і цього разу ілюзія була така велика, що в обох одночасно вихопилося:

— Батько! Батько!

Це було занадто для Мері. Від надмірних хвилювань вона знепритомніла.

— Допоможіть! — закричав Роберт, підхопивши на руки сестру. — Сестра! Батько!.. Допоможіть!..

Стерничий кинувся піднімати зомлілу дівчину. Прибігли матроси, що стояли на вахті, Джон Манглс, Елен, Гленарван, яких розбудили голоси на палубі.

— Сестра вмирає, а наш тато — там! — вигукнув Роберт, показуючи на хвилі.

Ніхто не міг зрозуміти, у чім річ.

— Так, так, — повторював хлопчик, — мій тато там! Я чув його голос, і сестра чула...

О цій хвилині Мері прийшла до тями і, мов божевільна, також закричала:

— Тато! Тато там!

Бідна дівчина, нахилившись над поруччям, хотіла кинутися в море.

— Кажу вам, мій тато там! — повторювала вона, стискаючи руки. — Я чула його голос! Він піднімався з хвиль, немов скаржився на долю, немов казав нам своє «прощавайте»...

' Нещасній дівчині стало зовсім зле, вона затіпалася в корчах. Довелося віднести її в каюту. Туди пішла й Елен, щоб надати їй допомогу.

А Роберт безнастанно повторював:

— Мій батько! Мій батько там! Я впевнений у цьому, сер!..

Свідки цієї гнітючої сцени зрозуміли нарешті, що у дітей капітана Гранта почалися слухові галюцинації. Але чим зарадити їм?

Гленарван спробував їх заспокоїти. Він узяв Роберта за руку і запитав його:

— Ти чув голос свого батька, мій хлопчику?

— Так, сер. Там, серед хвиль. Він кричав: «Допоможіть! Допоможіть!»

— І ти впізнав його голос?

— Чи впізнав я його голос? О так, присягаюся вам! Сестра моя теж чула і, як і я, впізнала батьків голос. Невже ви гадаєте, що ми могли помилитися? Сер, треба його негайно рятувати! Човен! Човен!

Гленарван бачив, що переконати бідолашного хлопчика він не. зможе. Однак він вирішив зробити останню спробу і покликав стерничого. .

— Гаукінсе, — звернувся він до нього, — ви стояли за стерном, коли міс Грант знепритомніла?

— Так, — відповів Гаукінс.

— І ви нічого не помітили, нічого не чули?

— Нічого.

— От бачиш, Роберте!

— Якби то був батько Гаукінса, він не казав би тоді, що нічого не чув! — с-невгамовним запалом крикнув хлопчик. — Це був мій батько, сер, мій батько, батько!

Робертів голос зірвався. Блідий і безмовний, Роберт також знепритомнів. Гленарван розпорядився віднести його в каюту на ліжко, і змучений від хвилювання хлопчик поринув у важке забуття.

— Бідні сироти, — мовив Джон Манглс, — які тяжкі випробування випали на їхню долю!

— Так, — озвався Гленарван, — надмірне горе, напевне, водночас викликало в них слухову галюцинацію.

— Водночас у обох? — прошепотів Паганель. — Дивно! Науці не відомі такі випадки.

Нахилившись над поруччям, географ, подавши усім знак мовчати, і собі почав дослухатися.

Навкруги було тихо. Паганель дужим голосом гукнув, чи немає кого поблизу, але відповіді не почув.

— Дивно, дивно, — повторював географ, йдучи у свою каюту. — Спільність думок і горя все ж таки не може пояснити це явище.

Наступного дня, восьмого березня, о п’ятій годині ранку, щойно почало світати, пасажири, в тому числі Роберт і Мері — їх неможливо було втримати в каютах, — зібралися на палубі «Дункана». Кожному хотілося поглянути на землю, яку вони не встигли напередодні як слід розгледіти. Всі підзорні труби були спрямовані на острів. Яхта йшла вздовж нього на відстані милі від його берегів, і можна було бачити все до подробиць.

Раптом пролунав голос Роберта. Хлопчик запевняв, що бачить трьох людей: двоє з них бігають берегом, жестикулюючи, а третій махає прапором.

Англійський прапор! — крикнув Джон Манглс, глянувши в підзорну трубу.

— Правильно! — вигукнув Паганель, швидко обернувшись до Роберта.

— Сер, — промовив хлопчик, тремтячи від хвилювання, — якщо ви не хочете, щоб я дістався до берега уплав, накажіть спустити човна. Благаю вас, дозвольте мені першим вийти на берег!

Ніхто не наважувався вимовити ані слова. Як! На цьому острівці, через який проходила тридцять сьома паралель, було троє чоловіків, що зазнали аварії корабля, англійців! І кожний із присутніх, згадуючи те, що сталося напередодні, думав про голос, що його почули серед ночі Роберт і Мері. Діти, може, і чули голос, але чи міг це бути голос їхнього батька? На жаль, це було неможливо! І кожен, думаючи про те жахливе розчарування, що очікувало на сиріт, завмирав, боячись, що бідні діти вже будуть ие в змозі знести ці нові випробування. Але як утримати їх! У Гленарвана забракло на це духу.

— Спустіть човна! — крикнув він.

За мить човен уже був на воді. Діти капітана Гранта, Гленарван, Джон Манглс, Паганель сіли в нього, і він стрімко помчав уперед, спрямований сильними ударами весел шести матросів.

За десять сажнів від берега Мері гукнула щодуху: