Верн Ж. Діти Капітана Грната

Отже, яхта продовжувала прямувати визначеним курсом. Залишалося тепер лише вибрати острів, на якому можна було б висадити Айртона.

Паганель і Джон Манглс розгорнули корабельну карту. Саме на тридцять сьомій паралелі був позначений острівець під назвою Марія-Терезія. Цей скелястий, загублений серед Тихого океану, острівець був розташований за три з половиною тисячі миль від американського узбережжя і тисячу п’ятсот миль — від Нової Зеландії. На півночі найближчою до нього землею був архіпелаг Паумоту, що перебував під протекторатом Франції; на півдні аж до самої вічної мерзлоти Південного полюса ніякої землі вже не було. Жодне судно ніколи ие приставало до берегів цього відлюдного острівця. Ніякого відгомону того, що діється у світі, не долинало до нього. Самі лише буревісники під час своїх далеких перельотів відпочивали тут. На багатьох картах цей скелястий острівець, що омивався хвилями Тихого океану, зовсім не позначався.

Якщо де-небудь на земній кулі можлива була цілковита самотність, то вона існувала саме на цьому острівці, який знаходився посеред океану, осторонь від усіх морських шляхів. Айртону повідомили про місце розташування острова. Боцман погодився оселитися там, на відлюдді, і «Дункан» узяв курс до Марії-Терезії. Яхта йшла в цей час по прямій лінії від затоки Талькагуано до острова Марії-Терезії.

Два дні по тому, о другій годині пополудні, матрос, що стояв на вахті, повідомив про те, що на обрії з’явилася земля. Це був острів Марії-Терезії, низький, довгастий, який ледь піднімався над водою, схожий на велетенського кита.

Яхта, що розтинала хвилі зі швидкістю шістнадцяти вузлів на годину, була від нього на відстані тридцяти миль. Мало-помалу почали вимальовуватися його обриси. На тлі сонця, що хилилося до заходу, чітко окреслився його вигадливий силует. То тут то там вирізнялися невисокі вершини, осяяні скісними променями денного світла.

О п’ятій годині Джонові Манглсу здалося, що над островом здіймається до неба легкий димок.

— Що це, вулкан? — спитав вій Паганеля. Той роздивлявся острів у підзорну трубу.

— Не знаю, що й гадати, — відповів географ. — Острів цей маловідомий, але, звичайно, я б ие здивувався, коли б дізнався, що своїм виникненням він завдячує підводним зсувам ґрунту.

— Але якщо його створило виверження вулкана, то чи не може ще одне виверження знищити його? — спитав Гленарван.

— Це малоймовірно, — відповів Паганель. — Гарантією його міцності є те, що він існує вже кілька століть. А ось острів Джу-лія, що виринув був із хвиль Середземного моря, за кілька місяців зник безслідно.

— Гаразд, — сказав Гленарван. — Як ви гадаєте, Джоне, чи зможемо ми підійти до берега до настання ночі?

— Ні, сер. Я не можу ризикувати кораблем, пристаючи вночі до незнайомого мені берега. Я крейсуватиму, роблячи короткі галси, а завтра на світанку ми пошлемо туди шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марії-Терезії, що був усього за п’ять миль від яхти, здавався якоюсь подовженою, ледь помітною тінню. «Дункан» уже наближався до нього.

О дев’ятій годині на острівці спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

— Ось це ніби схоже на вулкан, мовив Паганель, уважио вдивляючись у далечінь.

— Однак на такій близькій відстані ми чули б гуркіт, що завжди супроводжує виверження, — зауважив Джон Манглс, — а зі сходу не долинає до нас ніякого шуму.

— Справді, вулкан світиться, але мовчить, — погодився Паганель. — Утім, мені здається, що вогонь цей блимає, як вогник маяка.

— Ви маєте рацію, — озвався Джон. — А тим часом на цих берегах немає маяків. О! — вигукнув він. — Ось іще один вогник — цього разу на самому березі. Дивіться! Він гойдається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. Справді, з’явився новий вогник. Здавалося, він то згасає, то раптом знову займається.

— Виходить, острів заселений? — спитав Гленарван.

— Очевидно, заселений дикунами, — відповів Паганель.

— Але тоді ми не можемо висадити там боцмана.

— Звичайно, ні, — погодився майор, — то був би занадто поганий дарунок навіть для дикунів.

— У такому разі, ми пошукаємо якийсь інший відлюдний острів, — сказав Гленарван. — Я обіцяв Айртопу, що він буде живий і неушкоджений, і хочу додержати слова.

— Що ж, треба нам стерегтися, — зауважив Паганель. — У новозеландців, як колись у жителів Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна за допомогою вогнів, що спалахують уздовж берега. Може, він відомий і мешканцям Марії-Терезії.

— Тримайся за чверть милі від берега! — гукнув Джон Манглс матросу, який стояв біля керма. — Завтра на світанку ми довідаємося, в чому там річ.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На баці залишилися вахтові, а на кормі біля румпеля стояв тільки стерничий.