Верн Ж. Діти Капітана Грната

— А якщо я пообіцяю вам зробити те, про що ви просите, Айртоне, чи повідомите ви мені про все, що мене цікавить?

— Так, сер, тобто все, що я знаю про капітана Гранта і про долю «Британії».

— Усю правду?

— Усю.

— Але хто може поручитися...

— О! Я розумію, що вас непокоїть, сер, але вам доведеться покластися па моє слово — слово лиходія! Так, але що зробиш! Такі вже склалися обставини. Отже, доводиться або погодитися, або відмовитися.

— Я звіряюся на вас, Айртоне, — сказав Гленарван просто.

— І ви не помилитеся, сер. А коли навіть я обдурю.вас, то ви завжди матимете можливість помститися мені.

— У який спосіб?

— Повернутися на острів і знову забрати мене: адже втекти відтіля я не зможу.

Айртон мав відповідь на все. Він сам ішов назустріч утрудненням, він сам висував проти себе незаперечні докази. Було очевидно, що він ставиться до угоди, що сам її запропонував, дуже серйозно. Неможливо було виявити більше довіри до свого співрозмовника, ніж виявляв він. Однак він пішов ще далі шляхом безкорисливості.

— Містере Гленарване і ви, добродії, — додав він, — мені хочеться переконати вас у тім, що я граю чесно. Я ие збираюсь увести вас в оману і зараз дам вам новий доказ своєї щирості. Я відвертий, бо вірю у вашу чесність.

— Кажіть, Айртоне, — відповів Гленарван.

— Хоч у мене ще немає вашої згоди на мою пропозицію, проте я, не вагаючись, можу сказати вам, що знаю про Гаррі Гранта небагато.

— Небагато! — вигукнув Гленарван.

— Так, сер. Ті подробиці, які я можу вам повідомити, стосуються мене особисто. І вони не допоможуть вам натрапити на загублені сліди.

Глибоке розчарування відбилося па обличчях Гленарвана і майора. Вони були впевнені, що боцман володіє важливою таємницею, а той раптом зізнався, що відомості його мало чим зарадять пошукам. Тільки Паганель залишався незворушно спокійний.

Хоч би там що, але визнання Айртона, який без усяких гарантій віддав свою долю в руки Гленарвана, зворушило його співрозмовників. Особливе враження справила на них остання фраза боцмана:

— Отже, сер, я вас попередив: ця угода буде для вас менш вигідна, ніж для мене.

— Це не важливо, — відповів Гленарван. — Я пристаю на вашу пропозицію, Айртоне. Даю вам слово, що висаджу вас на одному з островів Тихого океану.

— Гаразд, — мовив боцман.

Чи була задоволена Гленарвановою відповіддю ця дивна людина? Можна було й засумніватися в цьому, бо байдужий вираз його обличчя анітрохи не змінився. Здавалося, що він веде переговори не про себе, а про якусь іншу людину.

— Я готовий відповідати, — сказав він.

— Ми не будемо ставити запитання, — мовив Гленарван. — Розповідайте нам самі,'Айртоне, все, що ви знаєте, і насамперед повідомте нам, хто ви такий.

— Добродії, — почав Айртон, — я справді Том Айртон, боцман з «Британії». Дванадцятого березня 1861 року я залишив Глазго на судні Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців ми разом з ним борознили хвилі Тихого океану в пошуках місця, придатного для заснування шотландської колонії. Гаррі Грант був людиною, покликаною вершити великі справи, але між мною і ним часто виникали серйозні суперечки. Його характер мені не до вподоби. Я не вмію мовчки коритися, а коли Гаррі Грант ухвалював якесь рішення — то все: ніяка сила не могла йому протидіяти. Це людина

і. тверда, мов криця, і щодо себе, і щодо інших. Я все ж таки наважився повстати проти нього і спробував підняти заколот серед команди, щоб захопити корабель у свої руки. Чия була правда — це вже тепер не так важливо. Так чи інакше, а Гаррі Грант без жодних вагань висадив мене восьмого квітня 1862 року иа західному узбережжі Австралії...

— Австралії? — повторив майор, урвавши розповідь Айртона. — То ви залишили «Британію» ще до того, як вона зупинилася в Кальяо, відкіля були отримані останні відомості про неї?

— Так, — відповів боцман. — Поки я знаходився иа борту «Британії», вона жодного разу не заходила в Кальяо, і якщо я згадав вам на фермі Падді О’Мура про те, що «Британія» заходила в Кальяо, то тільки тому, що мені стало відомо про це з вашої розповіді.

— Продовжуйте, Айртоне, — сказав Гленарван.