Верн Ж. Діти Капітана Грната

І відразу додав різко, немов розкаючись у своїй хвилинній слабкості:

— Ні! Ні! Ви нічого від мене не дізнаєтеся! Можете мене повісити, коли хочете. '

— Повісити! — вигукнув Гленарван, втративши витримку. Але, відразу опанувавши себе, він сказав жорстко:

— Айртоне, тут немає ні суддів, ні катів. На першій же стоянці я передам вас англійській владі.

— Я тільки цього й хочу, — відповів боцман.

Сказавши так, він спокійно попрямував до каюти, що правила йому за в’язницю. Біля дверей її поставили двох матросів, наказавши їм пильнувати за кожним рухом ув’язненого.

Свідки цієї сцени розійшлися, сповнені обурення і водночас охоплені розпачем.

Ні про що не довідавшись у Айртона, що мав тепер робити Гленарван? Очевидно, здійснити план, що його ухвалили ще в Еде-ні: повертатися до Європи для того щоб колись, може, відновити розшуки, цього разу такі невдалі. Поки ж цю думку слід було облишити: адже сліди «Британії» загублені безворотдо, а документ не припускав ніякого нового тлумачення, бо уздовж тридцять сьомої паралелі вже більше не залишилося жодної не дослідженої ними країни. Таким чином, «Дункану» залишалося тільки вертати на батьківщину. І Гленарван, порадившись зі своїми друзями, докладно обговорив із Джоном Манглсом питання про повернення.

Джон оглянув вугільні ями і переконався, що вугілля вистачить не більше як на два тижні. Тож на першій же стоянці необхідно було поповнити запаси палива. Джон запропонував Гленар-вапу йти до бухти Талькагуано, де «Дункан» вже одного разу поповнював свої запаси перед початком свого плавання навколо світу. Це був би прямий шлях, і він йшов саме уздовж тридцять сьомої паралелі. Поновивши необхідні запаси, яхта пішла б на південь і, обігнувши мис Горн, вирушила б Атлантичним океаном до Шотландії.

Коли цей план схвалили, механік дістав наказ розводити пару. За півгодини «Дункан» узяв курс на бухту Талькагуано. Яхта попливла океаном, і о шостій годині останні гори Нової Зеландії сховалися в гарячому серпанку, що оперезав обрій.

Отже, почалося повернення на батьківщину. Сумне було воно для цих відважних людей, що розшукували Гаррі Гранта і тепер поверталися без нього! Команда «Дункана», така весела і сповнена надій на успіх під час відплиття із Шотландії, тепер, занепала духом, у похмурому настрої, поверталася до Європи. Нікого з цих славних матросів не вабила перспектива невдовзі опинитися на батьківщині, і всі вони були б ладні ще довго змагатися з небезпеками в океані, аби тільки знайти капітана Гранта.

На «Дункан», де ще зовсім недавно вітали Гленарвана радісними вигуками «ура», тепер прийшла зневіра. Припинилося жваве спілкування між пасажирами, втихли бесіди, що так розважали їх дорогою. Усі трималися осібно, кожний у своїй каюті, і рідко хтось із пасажирів виходив на палубу «Дункана».

Паганель, який серед усіх пасажирів яхти свої почуття, і радісні й сумні, виявляв бурхливо, Паганель, який завжди знаходив слова розради, тепер похмуро мовчав. Географа майже не бачили. Його природну балакучість і французьку жвавість заступила мовчазність і байдужість. Він, здавалося, ще більше, ніж його товариші, занепав духом. Коли Гленарван починав говорити про те, що треба буде згодом відновити пошуки капітана Гранта, Паганель хитав головою як людина, що втратила будь-яку надію, у котрої склалася остаточна думка щодо долі тих, хто зазнав аварії на «Британії». Було зрозуміло, що він переконаний в їхній загибелі.

А тим часом на борту «Дункана» була людина, яка могла розповісти про цю катастрофу, але вона продовжувала затято мовчати. Не могло бути жодного сумніву в тому, що коли цей негідник і ие знав про те, де знаходиться тепер капітан Грант, то, в усякому разі, йому було відоме місце катастрофи. Але, напевне, Грант був би для боцмана небажаним свідком. Через те Айртон вперто мовчав. Його мовчання викликало загальне обурення, надто у матросів, які хотіли навіть вчинити над ним розправу.

Не раз Гленарван намагався домогтися зізнань від боцмана. Ні обіцянки, ні погрози не діяли. Незбагненна Айртонова затятість заходила так далеко, що майор навіть узяв під сумнів, чи знає той що-небудь взагалі. Його думку поділяв і географ: вона стверджувала його особисту думку про долю Гаррі Гранта.

Але якщо Айртон нічого не знав, то чому він у цьому не зізнавався? Адже його незнання не могло зашкодити йому; його ж мовчання гальмувало складання нового плану дій. Чи можна було на підставі лише самого факту перебування боцмана в Австралії вважати, що на цьому ж континенті мав бути і Гаррі Грант? Необхідно було будь-що змусити Айртона заговорити.

Елен, бачачи, що Гленарван нічого не може домогтися від боцмана, попросила в чоловіка дозволу й собі зробити спробу здолати Айртонову впертість. Може, думала вона, там, де чоловік зазнав поразки, жінка завдяки своїй лагідності зможе здобути перемогу. Існує ж стара притча про те, що ураган не зміг зірвати плащ з подорожнього, а перші промені сонця, що пробилися крізь хмари, змусили його скинути з себе плащ добровільно.