Верн Ж. Діти Капітана Грната

Подив, викликаний вибухом, змінився на сповнені жаху вигуки. Всі подумали, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулися вниз і винесли Паганеля на палубу. Його довге тіло було зігнуто вдвічі, він був не в змозі говорити. Його перенесли на ют. Друзі француза були в розпачі. Майор, виконуючи в таких випадках обов’язки лікаря, хотів був роздягти бідолаху Паганеля, щоб перев’язати його рани, але щойно він доторкнувся до непритомного, як той підскочив, немов прошитий електричним струмом.

— Нізащо! Нізащо! — волав він і, загортаючись у своє ганчір’я, з надзвичайною квапливістю застебнувся на всі ґудзики.

— Але послухайте, Паганелю... — сказав майор.

— Ні, кажу я вам!

— Треба ж оглянути...

— Ви нічого не оглянете!

— Ви, може, поламали... — умовляв Мак-Наббс.

— Так, поламав, — підтвердив Паганель, спинаючись на свої довгі ноги, — але те, що я поламав, полагодить тесля.

— Що ж ви поламали?

— Палубне брусся, коли летів униз.

Така відповідь заспокоїла друзів шановного Паганеля: було зрозуміло, що великий учений зостався неушкоджений після своєї пригоди з гарматою.

«Щось наш географ, — подумав майор, — став дуже сором’язливим!»

Коли Паганель отямився після всіх хвилювань, йому довелося все ж відповісти на одне неминуче запитання.

— Тепер, Паганелю, відповідайте мені щиро, — звернувся до нього Гленарван. — Я визнаю, що ваша неуважність нас врятувала. Коли б не ви, «Дункан», безсумнівно, потрапив би до рук каторжників. Коли б не ви, нас знову захопили б маорійці. Але, Бога ради, скажіть мені:' які дивні асоціації змусили вас замість «Австралія» написати «Нова Зеландія»?

— Та нехай йому біс, написав, — вигукнув Паганель, — тому що...

Але в цю мить його погляд упав на Роберта і його сестру, і він урвав свою мову. Потім відповів:

— Що вдієш, дорогий Гленарване! Я безумець, божевільний, неможлива людина. Напевно, я і до смерті не вилізу зі шкури роззявкуватого дивака.

— Якщо доти її з вас не здеруть, — зауважив майор.

— Здеруть? — скипів географ. — Що це: натяк?

— Який там натяк, Паганелю? — спокійно мовив Мак-Наббс.

Але ця розмова не мала продовження. Таємницю появи «Дункана» з’ясували. Чудом врятовані мандрівники мріяли тільки про те, щоб знову опинитися у своїх комфортабельних, затишних каютах, а потім поснідати.

Коли Елен, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли з палуби, Гленарван і Джон Манглс залишилися з Томом Остіном, бажаючи розпитати його.

— А тепер, мій старий друже Томе, — мовив Гленарван, — скажіть мені ось що: наказ крейсувати 0іля берегів Нової Зеландії не здався вам дивним?

— Так, сер, зізнатися, я був дуже здивований, — відповів старий моряк. — Але, не маючи звички обговорювати накази, я скорився. Хіба я міг вчинити інакше? Якби я точно не виконав ваших вказівок і через це сталося якесь нещастя, хіба не я був би винен у цьому? А ви, капітане, хіба зробили б інакше? — звернувся він до Джона Манглса.

— Ні, Томе, я зробив би так само.

— Але що ж ви подумали? — спитав Гленарван.

— Я подумав, сер, що розшуки Гаррі Гранта вимагають іти туди, куди ви наказуєте, що ви внаслідок якихось нових обставин, вирушаєте до Нової Зеландії на якомусь іншому судні і що мені слід чекати вас біля східного узбережжя цього острова. Треба сказати, що, виходячи з Мельбурна, я нікому не сказав, куди ми йдемо, і команда довідалася про це лише тоді, коли ми були вже у відкритому морі й австралійські береги зникли з очей. Але на борту в нас сталася подія, яка мене дуже занепокоїла.

— Що ж сталося, Томе? — спитав Гленарван.

— Та те, що коли наступного дня після нашого відплиття з Мельбурна боцман Айртон довідався, куди йде «Дункан»...

— Айртон! — вигукнув Гленарван. — Так він-на яхті?

— Так, сер.

— Айртон тут! — повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

— Доля, — зауважив молодий капітан.

Миттєво, зі швидкістю блискавки, перед їхніми очима промайнули всі злочини Айртона: його заздалегідь продумана зрада, рана, заподіяна Гленарванові, замах на Мюльреді, всі страждання, що їх зазнав загін серед боліт біля берегів Сноуї. І ось тепер, через дивний збіг обставин, каторжник опинився у їхній владі.

— Де ж він? — квапливо запитав Гленарван.

— В одній з кают бака під вартою, — відповів Том Остін.

— Чому ж ви взяли його під варту?

— Бо, коли Айртон побачив, що яхта йде до Нової Зеландії, він розлютився, хотів змусити мене змінити напрямок судна, погрожував мені і, нарешті, почав підбурювати мою команду до заколоту. Я зрозумів, що ця людина небезпечна, і вирішив вжити щодо нього необхідних заходів.

— І що ж було далі?

— Відтоді він сидить у каюті і не намагається з неї вийти.

— Ви правильно вчинили, Томе!

О цій хвилині Гленарвана і Джона Манглса запросили до кают-компанії: подали сніданок, який був їм такий потрібний. Вони сіли до столу, ні словом не обмовившись про Айртона. Але коли сніданок скінчився і мандрівники, добре попоївши, знову зібралися на палубі, Гленарван розповів .їм про присутність боцмана на «Дункані». Він додав, що хоче при них допитати Айртона.