Верн Ж. Діти Капітана Грната

Чотири веслярі налягли на весла, і пірога попливла у відкрите море. Протягом тридцяти хвилин відстань між ними і переслідувачами не зменшувалася, але невдовзі змучені, виснажені мандрівники знесилилися, і ворожі піроги аг _ . . почали наближатися. Вони знаходи-

• •. щся вже менше як за дві милі, було жодної можливості уник-^... нути нападу тубільців — ті вже

збиралися відкрити вогонь зі сво-

* їх довгих рушниць.

Що ж робив у цей час Гленарван? Стоячи на кормі піроги, він дивився на обрій: чи не з’явиться відтіля якась казково-нездійсненна допомога? На що він сподівався? Чого хотів? Чи, може, в ньому прокинулося якесь передчуття?

Нараз очі його спалахнули, рука простяглася уперед, вказуючи на щось удалині.

— Корабель! — крикнув він. — Корабель, друзі мої! Веслуйте! Веслуйте щосили!

Жоден з чотирьох веслярів навіть не обернувся, щоб глянути на це судно, що так зненацька з’явилося: не можна було втрачати жодного змаху весла. Тільки Паганель, підвівшись, спрямував свою підзорну трубу на вказану Гленарваном цятку.

— Так, — сказав географ, — це судно. — Пароплав. Він іде до нас повним ходом. Дружніше, любі мої!

Утікачі щодуху налягли на весла і ще з півгодини тримали переслідувачів на тій самій відстані. Пароплав вимальовувався все чіткіше і чіткіше. Вже можна було розгледіти дві його щогли зі згорнутими вітрилами і густі клуби чорного диму.

Гленарван, передавши кермо Робертові, схопив Паганелеву підзорну трубу й уважно стежив за кожним рухом судна.

Але що мусили відчути Джон Манглс та інші втікачі, коли побачили, що риси Гленарвана спотворила болісна судома, обличчя його сполотніло і підзорна труба випала з рук. При першому ж слові, що зірвалося з його вуст, вони все зрозуміли.

— «Дункан»! — вигукнув Гленарван. — «Дункан» і каторжники!

— «Дункан»! — скрикнув Джон Манглс, кидаючи весло і схоплюючись на ноги.

— Так, смерть!.. Смерть і там і тут... — прошепотів Гленарван, охоплений розпачем.

Справді, не могло бути жодних сумнівів: це була яхта — яхта, що її команду становили бандити! У майора мимоволі зірвалися з уст прокляття. Це було вже занадто!

Тим часом пірога була кинута напризволяще. Куди веслувати? Куди тікати? Кому віддати перевагу — дикунам чи каторжникам? З найближчої піроги тубільців гримнув постріл, куля влучила у Вільсонове весло. Кілька ударів весел знову штовхнули пірогу в напрямку до «Дункана». Яхта йшла повним ходом і була вже за якихось півмилі від утікачів.

Джон Манглс, бачачи, що вони оточені, уже не знав, куди спрямувати пірогу. Дикуни розпочали шалену стрілянину, кулі градом сипалися навколо них. Зненацька пролунав оглушливий гарматний постріл, і над головами втікачів пролетіло ядро: це вистрілила гармата з борту «Дункана». Опинившись під перехресним вогнем, утікачі завмерли на місці між «Дунканом» і пірогами тубільців.

Джон Манглс, збожеволівши від розпачу, схопив сокиру. Він хотів прорубати дно піроги і потопити її разом зі своїми супутниками, але його зупинив голос Роберта.

— Том Остін! Том Остін! — кричав хлопець. — Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас, він вимахує капелюхом!

Джонова сокира завмерла в повітрі. Над головою втікачів про-свистіло друге ядро. Воно навпіл розбило найближчу з трьох пірог. На «Дуикані» розляглося голосне «ура». Дикуни, охоплені жахом, повернули свої піроги і стрімко помчали назад до берега.

— До нас! До нас, Томе! — дужим голосом кричав Джон Манглс.

За кілька хвилин утікачі, не знаючи, як це сталося, нічого не

розуміючи, були вже в безпеці на борту «Дункана».

Розділ XVII ЧОМУ «ДУНКАН» КРЕЙСУВАВ БІЛЯ СХІДНОГО БЕРЕГА НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ

Неможливо передати почуття Гленарвана і його друзів, коли вони почули наспіви старої Шотландії. У ту хвилину, коли вони сходили на палубу «Дункана», один з матросів заграв на волинці народну пісню давнього клану Малькольмів.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт і навіть сам майор — усі зі сльозами обіймалися і цілували одне одного у пориві нестямної радості. Географ наче зовсім з глузду з’їхав: він пританцьовував, як божевільний, і все цілився своєю нерозлучною підзорною трубою на піроги тубільців, що вже підпливали до берега.

Але, побачивши, в яке лахміття вдягнуті Гленарван та його супутники, як змарніли і зблідли їхні обличчя, що зберегли сліди жахливих страждань, команда яхти припинила свої бурхливі виявлення радості. На борт «Дункана» повернулися лише тіні тих відважних, націлених на успіх мандрівників, які три місяці тому, сповнені надій, вирушили на розшуки капітана Гранта. Випадок, лише щасливий випадок, привів їх на судно, котре вони вже більше ніколи не сподівалися побачити. Але ж який жахливий вигляд був у них! Які ж вони виснажені і кволі!

І все ж, перш ніж подумати про відпочинок, їжу і питво, Гленарван почав розпитувати Тома Остіна: як «Дункан» опинився біля східного берега Нової Зеландії? Як судно уникло рук Бена

Джойса? Який казково щасливий випадок привів яхту назустріч утікачам?