Верн Ж. Діти Капітана Грната

Потім почалися величезні, нескінченні ліси, що нагадували австралійські, тільки замість евкаліптів тут росли каурі. Хоча чоти- ■ ри місяці мандрів дещо пригасили здатність захоплюватися у Гленарвана і його супутників, однак вони не могли не замилуватися цими гігантськими соснами, гідними суперниками ліванських кедрів і мамонтових дерев Каліфорнії. Вони були такі високі, що перші розгалуження починалися тільки иа висоті сто футів від землі. Ліс утворювали незліченні окремі гайки цих гігантів, що здіймали на висоті двохсот футів зелені парасолі.

Деякі,, ще молоді каурі, що ледь дійшли ста років, були схожі на європейські червоні ялини: вони мали конусоподібну крону темного кольору. У старіших дерев, віком по п’ятсот-шістсот років, крони являли собою величезні зелені намети, що спиралися на незліченні переплетені між собою гілки. У цих патріархів новозеландських лісів стовбури були до п’ятдесяти футів у обхваті. Наші подорожани, взявшись за руки всі разом, не змогли б обхопити такий гігантський стовбур.

Протягом трьох днів маленький загін ішов під цими велетенськими зеленими парасолями глинистим ґрунтом, на який ніколи ще не ступала людська нога. Про це свідчили нагромадження попід стовбурами сосон смолистої камеді — цього товару вистачило б тубільцям надовго для торгівлі з європейцями.

Мисливці раз по раз натрапляли на великі зграї ківі, яких дуже мало в місцевостях, куди вчащають тубільці.' Напевно, ці цікаві птахи знайшли собі притулок у цих недоступних лісах, рятуючись від новозеландських собак. М’ясо їх було здоровою і рясною їжею для наших подорожан.

Увечері першого березня Гленарван і його супутники, вийшовши нарешті з величезного лісу каурі, стали табором біля підніжжя гори Ікі-Рендж заввишки п’ять з половиною тисяч футів.

Шлях, що його пройшли мандрівники від гори Маунганаму, становив близько ста миль, а до узбережжя океану залишалося щось із тридцять. Джон Манглс сподівався закінчити весь перехід від Маунганаму до узбережжя днів за десять, але він не міг передбачити тоді всіх труднощів, що можуть трапитися на їхньому шляху.

Насправді ж сталося так, що обхідні шляхи, різні перешкоди, неточності при визначенні місця розташування загону подовжили маршрут на одну п’яту. Тож до гори Ікі-Рендж мандрівники добулися вже вкрай знеможені.

Щоб вийти на узбережжя за два дні, потрібно було подвоїти зусилля, а також подвоїти пильність, бо подорожани змушені були тепер іти місцевістю, яку часто відвідують тубільці. Однак кожен переборов свою втому, і наступного дня на світанку загін знову вирушив у путь.

Доводилося йти між горами Ікі-Рендж, яка залишалася праворуч, і Гарді, що піднімалася ліворуч иа три тисячі сімсот футів. Перехід виявився дуже важким. Тут на відстані десять миль тяглася рівнина, яка була суцільно вкрита гнучкими рослинами, що влучно називають «ліанами-душительками». З кожним кроком пішоходи заплутувалися в них. Ліани, наче змії, обвивалися навколо ніг, рук і всього тіла. Протягом двох днів доводилося просуватися вперед із сокирою в руках, змагаючись з цією багатоголовою гідрою, з цими настирно чіпкими рослинами, яких Паганель залюбки зарахував би до класу тварино-рослин.

Тут, на цих рівнинах, полювати було неможливо, і мисливці вже не приносили здобичі. А харчі закінчувалися, і треба було їх чимось поповнити. Вода майже скінчилася, і подорожани вже не мали можливості втамувати свою спрагу, яка ще й зростала від утоми.

Гленарван і його друзі зазнавали жахливих мук. Вони, може, вперше занепали духом. Нарешті, уже не йдучи, а ледве переставляючи ноги, змучені мандрівники спонукані самим лише інстинктом самозбереження, допленталися до мису Лоттін на узбережжі Тихого океану.

Тут вони побачили кілька покинутих хижок, руїни спустошеного війною селища, занедбані поля. Скрізь — сліди грабування і пожежі. І саме тут доля прирекла нещасних подорожан на нове жахливе випробування.

Знесилені, вони брели вздовж берега, коли раптом за милю від них з’явився загін тубільців. Дикуни кинулися до них, вимахуючи зброєю. Бігти було нікуди, і Гленарван, зібравши останні сили, хотів був віддати наказ захищатися, коли раптом Джон Манглс вигукнув:

— Пірога! Пірога!

Справді, на плоскому піщаному березі, за двадцять кроків від утікачів, стояла шестивеслова пірога, що сіла на мілину. Гленарван і його супутники за мить зрушили пірогу з мілини, вскочили в неї і попливли геть від небезпечного берега. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли па весла, Гленарван узявся за кермо, обид'-ві жінки, Олбінет, Паганель і Роберт розташувалися на кормі.

За якихось десять хвилин пірога була вже за чверть милі від берега. На морі панував спокій. Утікачі мовчали.

Джон Манглс, не бажаючи надто віддалятися від берега, мав намір уже віддати наказ пливти вздовж нього, як раптом весло завмерло в його руках: з-за мису Лоттін випливли три піроги — це була погоня.

— В море! В море! — крикнув молодий капітан. — Краще вже потонути у хвилях!