Верн Ж. Діти Капітана Грната

Тим часом із кратера Маунганаму вихоплювалася сила-силенна розпеченого каміння, пари, лави. Це був уже не гейзер, подібний до тих, що ними рясніє довкілля навкруги вулкана Гекла в Ісландії, а такий самий вулкан, як Гекла. Уся ця вогняна маса, цей підземний клекіт, що його досі стримувала вершина Маунганаму і задовольнялася у вигляді вулкана Тонгаріро, тепер, коли в неї з’явився новий вихід, з неймовірною силою ринула через нього, і цієї ночі, за законом рівноваги, інші вулканічні виверження мали значно послабшати.

За годину після початку виверження цього нового на земній кулі вулкана його схилами вже струмували широкі потоки вогняної лави. Безліч пацюків залишали свої нори і тікали з охопленої полум’ям землі.

Протягом усієї ночі, тоді як у небі шаленіла гроза, новий вулкан діяв з неослабною силою, що не могла не тривожити Гленарвана: адже виверження розширювало кратер.

Утікачі, сховавшись за огорожею могили, споглядали це грізне явище природи, сила якого дедалі зростала.

Настав ранок. Лють вулкана ие слабшала. До полум’я домішувалися густі жовтуваті випари. Всюди зміїлися потоки лави.

Гленарван схвильовано спостерігав крізь щілини в огорожі за тубільцями. Маорійці сховалися на сусідніх схилах, де їм не за-

грожувало виверження вулкана. На місці їхнього колишнього табору лежало кілька обвуглених трупів. Далі, у напрямку до па, розпечена лава спалила десятків зо два хижрк — деякі з них ще диміли. Подекуди, зібравшись у гурт, стояли новозеландці, з побожним жахом дивлячись на охоплену полум’ям вершину Маунганаму.

Серед воїнів з’явився Каї-Куму. Гленарван одразу впізнав його. Вождь підійшов до підніжжя гори з того боку, де не текла лава, але не зробив жодного кроку далі. З простягнутими руками, немов чаклун, що заклинає, він скорчив кілька гримас, зміст яких добре зрозуміли втікачі: як і передбачав Паганель, Каї-Куму наклав на гору-месницю ще більш суворе табу.

Невдовзі ланцюжки маорійців потяглися звивистими стежками вниз, у па.

— Вони пішли! — вигукнув Гленарван. — Вони залишають свої сторожові пости! Ми перемогли! Ну, моя люба Елен і мої добрі товариші, ми всі тепер мертві і поховані під лавою! Але сьогодні ж увечері ми воскреснемо, полишимо нашу могилу й утечемо від іфх варварів!

Важко собі уявити радість наших утікачів. В їхніх серцях знову зажевріла надія. Відважні мандрівники забули про минуле, не думали про майбутнє — вони тішилися тільки сьогоденням. А тим часом дістатися до якоїсь англійської колонії, подорожуючи цією невідомою країною, було нелегко. Та після того, як утікачам пощастило обдурити Каї-Куму, їм здавалося, що ніякі дикуни Нової Зеландії для них тепер уже не страшні.

Однак нашим утікачам належало перебути ще день у могилі. Цей час використали на обговорення плану втечі. Паганелю пощастило зберегти свою дорогоцінну карту Нової Зеландії, і він міг вказати найбезпечніший шлях.

Обміркувавши все як слід, було вирішено прямувати на схід, до бухти Пленті. Шлях цей ішов через місця недосліджені, але, певне, відлюдні. А наші мандрівники, що вже звикли долати труднощі, боялися лише, одного — зустрічі з маорійцями. Вони хотіли будь-що уникнути такої зустрічі і прагнули дістатися до східного узбережжя, де місіонери заснували кілька колоній. До того ж ця частина острова досі не знала жахів війни, і загони тубільців тут не нишпорили.

Відстань від озера Таупо до бухти Пленті становила приблизно сто миль. Десять днів шляху, по десять миль Щодня. Звичайно, подорож була не з легких, але ніхто з цих мужніх людей не думав про втому. Тільки б дістатися до якоїсь місії, а там уже можна буде і відпочити, очікуючи нагоди потрапити до Окленда — мети їхньої подорожі. Вирішивши таким чином, Гленарван і його супутники продовжували аж до вечора стежити за тубільцями. Жодного з них не було видно біля підніжжя гори, і коли темрява поглинула всі долини, жодне вогнище не вказувало на присутність там маорійців. Шлях був вільний.

О дев’ятій годині, серед непроглядного мороку, Гленарван подав знак вирушати. Захопивши із собою зброю й одежу Кара-Тете, всі Почали обережно спускатися з Маунганаму. Попереду йшли Джон Манглс і Вільсон. Вони ловили найменший проблиск світла, зупинялися, почувши найменший шелест. Утікачі не йшли, а наче прослизали схилом, ніби зливаючись з ним.

Спустившись на двісті футів,, молодий капітан і матрос опинилися на тому небезпечному гірському гребені, що так пильно охороняли його тубільці.

Коли б, на лихо, маорійці перехитрили втікачів і, не повіривши штучному виверженню вулкана, тільки удали, що відступили, щоб уже певно захопити втікачів, то саме тут, на цьому гребені, вони мали виявити свою присутність. Попри всю свою впевненість, незважаючи на жарти безжурного Паганеля, Гленарван мимоволі здригнувся: адже протягом десятихвилинного переходу цим гребенем на карту буде покладене життя близьких йому людей. Він відчував, як билося серце дружини, що пригорнулася до нього. Однак Гленарвану навіть і на думку не спадало,- що можна повернутися назад. Настільки ж далекий від подібних думок був і Джон Манглс.